Якщо у правильності початкової дати Національно-визвольної війни (1648) ніколи не виникало жодних сумнівів, то щодо кінцевої історики єдиної думки не мають. Те, що пропонували «Тези» (1654-й - рік Переяславської ради та «воссоединения»), відкинуто всіма українськими дослідниками, бо ця «пропозиція» була викликана виключно політичними мотивами й ігнорувала той факт, що Визвольна війна розгорілася з новою силою після укладення українсько-російського союзу, і тоді на черзі знову постала проблема визволення етнічних українських земель з-під польського панування. Одні автори, в тому числі й упорядники шкільної програми, пропонують як кінцеву хронологічну межу Національно-визвольної війни 1657-й рік - рік смерті Б. Хмельницького, другі - 1659-й-рік укладення Переяславського договору і втрати державної незалежності України, треті (насамперед В. Степанков) - 1676-й - рік падіння гетьмана П. Дорошенка і ліквідації Правобережної Гетьманщини. На наш погляд, найдоцільніше пов’язувати завершення Національно-визвольної війни з Гадяцьким договором 1658 р. Саме тоді, і формально, і фактично, було припинено війну проти Речі Посполитої, якраз тоді виникла нова політична реальність. Україна, на жаль, у той час не зберегла державної незалежності у боротьбі проти агресії Московської держави і з 1659 р. була включена до її складу як автономна політична одиниця. Далі почався новий політичний етап національно-визвольної боротьби українського народу, більше знаний під назвою Руїни...

Історичне значення Національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої полягає в тому що:

По-перше, війна привела до створення незалежної національної держави, частина якої на терені Лівобережної України (Гетьманщина) на правах автономії проіснувала в складі Російської імперії з 1659 р. до початку 80-х рр. 18 ст. У Правобережній Україні до початку 18 ст. національно-патріотичні сили прагнули відновити державну структуру з власною територією й кордонами по Случу і Дністру і возз’єднатися з Лівобережною Гетьманщиною в єдиний державно-політичний організм.

По-друге, в час її розвитку формується українська державна ідея, що стала для наступних поколінь українців знаменом у боротьбі за національну незалежність.

По-третє, війна відіграла роль могутнього імпульсу для народження української нації, її політичної самосвідомості; зумовила закріплення назви «Україна» спочатку за витвореною державою, а згодом поширилася на всю територію проживання українського етносу.

По-четверте, протягом багатьох десятиріч після завершення війни селянство продовжувало користуватися наслідками соціально-економічних завоювань, чинячи спротив процесові закріпачення.

По-п’яте, народні маси отримали неоціненний досвід боротьби (в її найрізноманітніших формах) проти як національно-релігійного гніту, так і соціальної нерівноправності та економічного визиску.

По-шосте, революційні події сприяли розвитку усної народної творчості, історичної науки (у формі літописання), художньої літератури тощо.

У зовнішньополітичному аспекті Національно-визвольна війна викликала у Східній, Південно-Східній і Центральній Європі серйозну зміну співвідношення сил (яке, на жаль, також виявилося несприятливим для України). Вона різко послабила позиції Речі Посполитої та Криму й привела до зміцнення ролі Російської імперії, Швеції та Бранденбургу (у 1657 р. Польща відмовилася від прав на Східну Пруссію).

Було зірвано плани Ватикану про укладення «універсальної унії».

Війна вплинула на загострення соціальної боротьби в Польщі, Московії, Молдові; національно-визвольної і соціальної боротьби - в Білорусі, Валахії, Болгарії, Сербії та Греції.

Становище в Українській державі після смерті Богдана Хмельницького

Внутрішнє становище Української держави по смерті Хмельницького переважно зумовлювалося зовнішніми факторами. Розпалася спілка держав проти Речі Посполитої. Трансільванія зазнала поразки. Бранденбурзький правитель відокремив від Речі Посполитої Пруссію та остаточно об’єднав її з Бранденбургом в єдине королівство.

Швеція, втягнута у війну проти Данії, вивела війська з Польщі й невдовзі уклала мирні угоди з Московією та Річчю Посполитою. Польща, аби помститися українцям за принизливі поразки минулих літ, разом із Кримським ханством розпочала приготування до нової війни.

Вдався до наступу проти незалежності Української держави й царський уряд. Свідченням того стали «статті» («пункти»), з викладом основних положень нового бачення російським престолом українсько-російських відносин, що їх привіз до Чигирина царський посол А. С. Матвеев.

У них, зокрема, йшлося про те, що:

• у найбільших українських містах мають стояти царські воєводи з військом, утримуватись вони повинні за рахунок місцевого населення;

• податки з оренди, доходів і млинів мають надходити до царської скарбниці;

• кількість реєстрових козаків має бути скорочена до 10—40 тис. чол.;

• надалі кандидатуру гетьмана слід узгоджувати із царем;

• обраного київського митрополита обов’язково направляти на посвячення до московського патріарха тощо.

Головною причиною зміни курсу Російської держави щодо України влітку 1657 р. було невдоволення московського уряду тим, що він не встановив реального контролю над територією Війська Запорозького, а українське керівництво послідовно ухилялося від виконання положень договору 1654 р. про обмеження міжнародних зносин гетьманського уряду та збирання податків у царську скарбницю.

На внутрішньому становищі Української держави позначилась і тривала війна.

Ситуація ускладнювалася поглибленням розбіжностей між прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій, між правобережними та лівобережними полками.

Гетьман І. Виговський, його зовнішня та внутрішня політика

Ще за життя Богдана Хмельницького, 5-11 квітня 1657 р., Старшинська рада винесла ухвалу про передачу влади після смерті гетьмана його 16-річному синові Юрію. Втілення тієї ухвали в життя означало б запровадження спадкоємності гетьманської влади, тобто встановлення в Україні монархічної форми правління.

Однак після смерті гетьмана Хмельницького ситуація змінилася. 23-26 серпня в Чигирині відбулася Старшинська рада, на якій гетьманом, до повноліття Юрія Хмельницького, було обрано генерального писаря Івана Виговського.

У зовнішньополітичній діяльності новообраний гетьман прагнув продовжувати політику Богдана Хмельницького, спрямовану на досягнення цілковитої незалежності Української держави та зміцнення її міжнародного авторитету. Уже на Генеральну козацьку раду в Корсуні 25 жовтня 1657 р. прибули посли Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Трансільванії, Молдови, Валахії. Там було остаточно оформлено договір зі Швецією. Він передбачав створення українсько-шведського військово-політичного союзу, який мав забезпечити незалежність і територіальну цілісність України. Рада ухвалила також відновити союзи з Туреччиною і Кримським ханством та укласти перемир’я з Польщею. Водночас гетьман Виговський намагався уникнути ускладнень у відносинах із Москвою.

До царя було відправлено посольство з повідомленням про обрання нового гетьмана. У Москві довго зволікали з визнанням Виговського гетьманом, вимагаючи від нього багатьох поступок, насамперед введення до найбільших українських міст московських залог на чолі з воєводами. Вимагалося також проведення повторних виборів за участю царських представників. Після лютневої ради 1658 р. у Переяславі, яка підтвердила обрання Виговського гетьманом, воєводи отримали дозвіл прибути в Україну.

Своєю внутрішньою політикою Іван Виговський прагнув задовольнити передусім інтереси старшинської верхівки та української покозаченої шляхти. Щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв можновладцям спричинили невдоволення незаможного козацтва й селянства. Зростанням напруження скористалися полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам прагнув гетьманської булави, та запорозький отаман Яків Барабаш. За підтримки Москви вони організували заколот, розбили під Полтавою загони полковників Івана Богуна та Івана Сербина й оволоділи територією Полтавського та Лубенського полків. Заклики гетьмана покласти край громадянській війні не діяли, тож Виговський мусив ужити рішучих заходів. У травні 1658 р. гетьманське військо розбило під Полтавою загони заколотників. Пушкар загинув у бою, а Барабаша взяли в полон і стратили.

Юрій Хмельницький. Гравюра Бонацина з книги «Історії...». Рим, 1670 р.

Гетьман Іван Виговський

Гадяцький договір

Подвійна гра Москви змусила Виговського вкотре замислитися над пошуком іншого союзника. Після довгих вагань він вирішив звернутися до Речі Посполитої. У м. Гадячі 6 вересня 1658 р. між Гетьманською Україною та Польщею було укладено договір, що дістав назву Гадяцького.

Гадяцький договір був більш виваженим і чітким, ніж договір 1654 р. Та, на жаль, його не судилося втілити в життя, тим паче, що Польща не збиралася дотримуватися його умов.

Російсько-українська війна 1658-1659 рр.

Основною причиною українсько-російської війни 1658-1659 рр. була несумісність підходів гетьманського та російського урядів щодо подальшого розвитку двосторонніх відносин:

• Росія, прагнучи стати наймогутнішою потугою на сході Європи та у православному світі в цілому, бажала загарбати Україну.

• Україна - навпаки, прагнула зміцнити свою власну державність без реального включення в російський владний простір.

Основні події московсько-української війни 1658-1659 рр. розгортались навесні влітку 1659 р. Наприкінці березня 1659 р. понад 100-тисячна російська армія на чолі з князем О. Трубецьким рушила на Україну. 20 квітня її було зупинено під Конотопом, який боронили козаки Чернігівського й Ніжинського полків під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Майже два місяці козаки тримали облогу.

Виговський протягом цього часу готувався до вирішального бою. Гетьман домовився з кримським ханом про допомогу 40- тисячної орди і загалом мав близько 60 тис. вояків. Незабаром союзницьке військо виступило на допомогу оточеним.

Головна битва відбулася 28 червня 1659 р. в районі с. Соснівки під Конотопом. Вона закінчилася поразкою московського війська.

Перемога під Конотопом не поклала край розбратові в Україні. Поміж українців не було єдності щодо подальшої долі Батьківщини. Незалежну Україну кожне угруповання розуміло по-своєму, обстоюючи передусім власні інтереси.

Отож, одразу після Конотопської битви вибухнуло нове антиурядове повстання, на чолі якого було поставлено Юрія Хмельницького.

Причини повстання. Рядові козаки й селяни підтримали його, боячись, що разом із запровадженням Гадяцького трактату повернуться національно-релігійні утиски і панщина. Лави повстанців збільшували й ті,

хто не хотів послаблення Москви як імовірного союзника в боротьбі проти Польщі. У вересні 1659 р. під Германівкою на Київщині зібралася козацька рада. Козаки відмовилися визнати Гадяцький трактат, виступили проти союзу з польським королем і висловили недовіру гетьманові Виговському. Після ради Виговський зрікся булави й подався на рідну Волинь, яка тоді перебувала під владою польського короля, а гетьманом було обрано Юрія Хмельницького.

Гетьманування Юрія Хмельницького. Переяславський договір 1659 р.

На гетьманство Юрія Хмельницького обрали 28 вересня 1659 р. Своє гетьманування Юрій Хмельницький вирішив розпочати укладенням нового договору з Московією. Він прагнув рівноправних і взаємовигідних умов, які дали б змогу зберегти незалежність Української держави у конфедерації з Московією. Проте переговори, що відбулися 17 жовтня 1659 р. в Переяславі, мали для України небажані результати. Тиск московських воєвод і 40-тисячного московського війська змусили Юрія Хмельницького і старшину підписати варіант договору, запропонований царськими дипломатами-воєначальниками.

Переяславський договір 1659 р. Договір, укладений Юрієм Хмельницьким, на відміну від договору 1654 р., був нерівноправним. Московські воєводи одержували право прибути із залогами не тільки до Києва, а й до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані. Гетьманському урядові заборонялося вести самостійну зовнішню політику. Київський митрополит повинен був визнати зверхність московського патріарха (Українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну). Заборонялося без царського дозволу переобирати гетьмана, а також оголошувати війну або посилати полки на допомогу сусіднім державам. Гетьман втрачав право призначати і звільняти генеральну старшину та полковників.

Отже, Переяславський договір 1659 р. закріплював зміни в українсько-московських політичних відносинах. Українська держава втрачала незалежність, перетворюючись на автономну частину чужої держави. І хоча автономія була тоді ще доволі широкою, дії царату однозначно свідчили, що наступ на незалежність України триватиме.

Чуднівська кампанія 1660 р. та укладення Слободищенського трактату

Наступним заходом Юрія Хмельницького став похід на чолі українсько-московських військ на Західну Україну. Метою його було визволення західноукраїнських земель з-під влади Польщі. Очевидним, однак, був той факт, що дві інші учасниці операції - Польща та Московія, які розірвали перемир’я й поновили воєнні дії задля досягнення цілковитого панування над Україною, докладуть зусиль, аби перешкодити об’єднанню та зміцненню України. Основні події кампанії відбулися в районі Чуднова на Волині. Вони закінчилися розгромом російських військ, капітуляцією гетьмана Ю. Хмельницького і підписанням 7 жовтня Слободищенського трактату. Трактат розроблявся на основі Гадяцького договору, однак текст його зазнав суттєвих змін.

Українська держава згідно з ним ставала тільки автономною частиною Речі Посполитої. Отож, і Слободищенський трактат не приніс Україні миру. Внутрішнє становище козацької держави ще більше ускладнилося, бо виникла загроза перетворення української території на арену жорстокої боротьби між Московією та Річчю Посполитою.

Наслідки Чуднівської кампанії та підписання Слободищенського трактату:

• Нова угода з Польщею не була сприйнята більшою частиною лівобережного козацтва. Рядові козаки й старшина відмовлялися визнавати владу Юрія Хмельницького.

• Лівобережні полки склали присягу цареві. Рух проти Хмельниченка очолив його дядько Яким Сомко, який прагнув посісти гетьманство.

• Проте Сомко був не єдиним претендентом на гетьманську булаву. Гетьманування домагався й ніжинський полковник Василь Золотаренко.

• У Москві вдало скористалися з міжусобної боротьби в Україні. Підтримуючи то одного, то іншого претендента, московський уряд загострював ситуацію й посилював свою владу на Лівобережжі.

Втручання інших держав у протистояння різних козацьких угруповань у боротьбі за гетьманську булаву призвело до поділу України на Лівобережну й Правобережну, що боролися між собою: одна - на боці Москви, інша - на боці Польщі. Отже, в Україні розпочалася нова громадянська війна.

Гетьманування Павла Тетері

Прагнення Юрія Хмельницького придушити антигетьманські виступи 1661-1662 рр. закінчилися невдачею. Молодий гетьман остаточно вирішив зректися булави. Скликана на початку січня 1663 р. рада в Чигирині обрала гетьманом Павла Тетерю, а Юрій Хмельницький незабаром постригся в ченці під ім’ям Гедеона і став ігуменом монастиря у Корсуні.

Після відмови Юрія Хмельницького від гетьманства 1663 р. державна територія України поділилася на Правобережну та Лівобережну Гетьманщини.

На правобережні полки через гетьмана Тетерю намагалася впливати Польща, прагнучи відновити й утвердити там свою владу.

Лівобережні козаки дедалі більше підпадали під владу Москви, яка прагнула поставити на гетьманство вигідного для себе претендента.

Спираючись на підтримку Польщі, Павло Тетеря сподівався поширити свою владу на Лівобережжя. Похід на Лівобережну Україну, що розпочався восени 1663 р., був невдалим. На Правобережжі набирало розмаху антигетьманське та антипольське повстання, до якого прилучилися запорожці й дехто з лівобережних полковників.

Такий перебіг подій ускладнив становище Павла Тетері. За участь у змові було заарештовано рік тому обраного київського митрополита Йосипа Тукальського та архімандрита Свято-Онуфріївського монастиря Гедеона (Юрія) Хмельницького, полковника Григорія Гуляницького, яких незабаром ув’язнили в колишній столиці хрестоносців Тевтонського ордену - Мальборку (Марієнбурзі), а також І. Виговського, якого засудили до страти і розстріляли. Каральні заходи не додали популярності Павлові Тетері. Прірву між ним та козацтвом поглиблювали й дії польського воєначальника Стефана Чарнецького. За таких обставин у липні 1665 р. Тетеря втік до Польщі.

Гетьманську булаву отримав Петро Дорошенко, остаточне затвердження якого відбулося на Генеральній раді в січні 1666 р. в Чигирині.

Павло Тетеря

Іван Брюховецький

Петро Дорошенко

Боротьба за владу на Лівобережній Україні. Гетьман Іван Брюховецький

На Лівобережній Україні у квітні 1662 р. переяславський полковник Яким Сомко скликав у Козельці Старшинську раду. Рада обрала його гетьманом. Проте обіймав він цю посаду лише місяць, бо московський уряд, не довіряючи Сомку, не визнав законності його обрання. У Москві воліли бачити гетьманом запорозького отамана Івана Брюховецького. Брюховецький розумів, що хоч би якою великою була московська підтримка, та все ж таки обирати на гетьманство його має козацтво. Зваживши на внутрішньополітичну ситуацію, він брехливими обіцянками прихилив на свій бік Запорозьку Січ, козацькі низи й міщанство. 17-18 червня 1663 р. у Ніжині зібралася рада, в якій взяли участь разом із козаками селяни та міські жителі. Спираючись на підтримку козацьких низів, які рішуче виступили проти старшини, а також під тиском московських військ Іван Брюховецький здобув перемогу над Сомком. Доступившись до влади, Брюховецький дуже швидко зрікся передвиборних обіцянок. Владний і честолюбний, Брюховецький не відмовлявся від планів об’єднання українських земель під однією булавою.

Московський договір 1665 р. У своїй діяльності Іван Брюховецький спирався на підтримку Москви. Він робив чималі поступки московському урядові. У 1665 р. Брюховецький - перший з українських гетьманів - поїхав до Москви «побачити пресвітлі очі государя».

Там він погодився підписати новий договір, який ще більше поневолював Україну і позбавляв її колишніх прав.

• Московські воєводи й залоги отримували право перебувати майже в усіх великих містах.

• Збирання податків покладалося на московських воєвод, а збори повністю мали надходити до царської казни.

• Вибори гетьмана могли відбуватися лише з дозволу царя та у присутності царського представника.

• Гетьманський уряд позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики.

Московські статті істотно обмежували автономію Лівобережної Гетьманщини, посилювали її залежність від московського царя.

Андрусівський договір

Тим часом Московія та Річ Посполита розпочали переговори. Закінчилися вони 30 січня 1667 р. в с. Андрусові (поблизу Смоленська) підписанням перемир’я.

За цим договором:

• Воєнні дії між Московією і Польщею припинялися. Встановлювалося перемир’я на 13,5 років.

• Запорозька Січ переходила під контроль обох держав.

• Під владою Московїї залишалася Лівобережна Україна, їй поверталися Сіверщина, Смоленщина та на два роки Київ.

• За Польщею закріплювалися землі Білорусі й Правобережної України. Андрусівський договір, який здебільшого стосувався України, був укладений таємно, без погодження з українською стороною.

Він перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-літньою боротьбою за національне визволення, узаконював і закріплював насильницький поділ українських земель між Польщею та Московією.

Закріплений цим договором поділ українських земель надзвичайно ускладнював визвольні змагання українців - адже для побудови незалежної держави необхідно було долати опір двох ворожих держав. Перебування у складі різній держав під впливом різних культур загрожувало українському народові розколом. Саме тому найголовнішими завданнями українських державців стали скасування умов Андрусівського договору та об’єднання України під владою одного гетьмана.

Тема 9. Українські землі в другій половині 17 ст. 9.1....

Delete Drag

Next: Гетьман П. Дорошенко, його боротьба за об’єднання України. Гетьман Д. Многогрішний. Гетьман Лівобережної Гетьманщини І. Самойлович, його внутрішня і зовнішня політика. Військово-політичний союз гетьмана П. Дорошенка з Османською імперією. Похід султанськ