1668 р., червень. - Похід козаків П. Дорошенка на Лівобережжя. Проголошення П. Дорошенка гетьманом усієї України.

1669 р., березень. - Обрання лівобережним гетьманом Дем’яна Многогрішного. Укладення Глухівських статей.

1669 р., березень. - Визнання старшинською радою в Корсуні разом із П. Дорошенком протекторату Османської імперії над Правобережною Україною.

1672 р., червень. - Обрання гетьманом Лівобережної України І. Самойловича. Підписання Конотопських статей.

1676 р., вересень. - Вивезення П. Дорошенка, який зрікся гетьманства, до Москви.

1676 р. - Проголошення Османською імперією Ю. Хмельницького правителем України.

1677 р., серпень-вересень. - Перший чигиринський похід.

1678 р., липень-серпень. - Другий чигиринський похід.

1681 р., січень. - Бахчисарайський мирний договір між Москвою, Османською імперією і Кримським ханством.

1686 р., травень. - «Вічний мир» між Москвою та Польщею.

1687 р., травень-червень. - Перший кримський похід.

Боротьба гетьмана Петра Дорошенка за об’єднання України

Гетьманство Петра Дорошенка на Правобережжі (1665—1676) розпочалося за надзвичайно складних умов. Козацьку Україну було поділено на дві Гетьманщини. Особливо страхітливого спустошення зазнало Правобережжя, де внаслідок воєнних дій і громадянської війни було знищено 65-70 % населення.

Дорошенко насамперед розпочав із заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища.

Усіляко заохочував заселення спустошених південних районів Правобережжя. Послідовно захищав інтереси козацького стану.

Щоб позбутися залежності гетьмана від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу.

Створив постійне наймане військо, яке налічувало близько 20 тис. сердюків.

Великою духовною підтримкою для гетьмана став приїзд до Чигирина православного київського митрополита Иосифа Нелюбовича-Тукальського.

Головний сенс своєї діяльності Петро Дорошенко вбачав у зміцненні влади на Правобережжі та поступовому об’єднанні всіх українських земель у межах однієї держави.

Це призвело до війни між Річчю Посполитою та Україною.

У лютому 1666 р. Старшинська рада підтримала політичну програму, висунуту Дорошенком. Було ухвалено: вигнати поляків з України; укласти союз із кримським ханом; виступити на Лівобережжя, щоб об’єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана - Дорошенка.

У грудні 1666 р. Дорошенко разом із загонами татар знищив 6-тисячний польський загін під Браїловом на Брацлавщині. Однак той вдалий виступ не поклав край розбрату в Україні, а лише прискорив її поділ.

Звістка про підписання Московією та Польщею Андрусівського договору спонукала правобережного гетьмана до відновлення воєнних дій проти Польщі.

Проголошення Петра Дорошенка гетьманом усієї України. На початку 1668 р. на Старшинській раді в Чигирині правобережний гетьман знову порушив питання про об’єднання Гетьманщини, цього разу під протекторатом Османської імперії. Таке саме рішення ухвалила й рада на Лівобережжі.

Лівобережну Україну, а також Слобожанщину охопило антимосковське повстання. Цікаво, що очолив його Брюховецький, який намагався в такий спосіб утримати владу. На початку березня 1668 р. московські залоги було вигнано з більшості міст Лівобережжя. Іван Сірко очистив від московитів усю Слобідську Україну, крім Харкова.

Це спонукало Дорошенка виступити в похід із надією на возз’єднання українських земель. У червні 1668 р. він переправився через Дніпро й вирушив назустріч Брюховецькому. 8 червня в таборі під Опішнею, що на Полтавщині, козаки вчинили бунт, вбили Брюховецького, а Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра.

Щоб контролювати ситуацію на Лівобережжі, Дорошенко розташував у найбільших містах свої залоги. Вся Україна опинилася в його руках. Проте закріпити владу новообраному гетьманові на Лівобережжі не поталанило. З півночі загрожувала Московія. На заході пішли в наступ війська Речі Посполитої. Запорожці висунули свого претендента на булаву - племінника Брюховецького Петра Суховія. Все це змусило Дорошенка повернутися на Правобережжя.

На лівому боці Дніпра наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний.

Гетьманування Дем’яна Многогрішного (1669-1672 рр.)

Переговори про обрання Многогрішного гетьманом Лівобережжя тривали всю осінь 1668 р. Врешті-решт Многогрішний погодився на повернення під зверхність царя за умови виведення московських залог з українських міст. Козацька Україна знову розпалася на дві Гетьманщини. Переговори між московським урядом і Многогрішним завершилися укладенням Глухівських статей. 9 березня 1669 р. на Генеральній раді в Глухові Многогрішного проголошено гетьманом Лівобережної України.

За Глухівськими статтями (складалися з 27 пунктів):

• московські воєводи лишалися тільки в п’яти містах, причому вони не мали права втручатися у справи місцевого врядування;

• встановлювався козацький реєстр чисельністю 30 тис.;

• гетьман мав також право утримувати наймане військо - 1 тис. компанійців;

• гетьманові заборонялося вступати в зносини з іншими державами;

• податки мала збирати тільки старшина;

• ускладнювався перехід селян до козацького стану.

Деякі поступки з боку Москви були зумовлені її прагненням запобігти новим проявам козацького невдоволення.

Заходи Многогрішного щодо реорганізації державного життя Лівобережної Гетьманщини. Обраний гетьманом, Многогрішний намагався захищати державні інтереси України, прагнув об’єднати українські землі під однією гетьманською булавою. Виступаючи проти рішень Андрусівського договору, він домігся, щоб Київ із передмістями залишився у складі Лівобережної України. Одним із напрямів діяльності Многогрішного було зміцнення гетьманської влади й поступове ослаблення ролі козацької старшини. Саме з цією метою й було створено наймане військо. Дем’ян Многогрішний обстоював автономію України, намагався подолати промосковські настрої серед козацької старшини.

Внутрішня і зовнішня політика Івана Самойловича

16-17 червня 1672 р. в Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем відбулася Генеральна військова рада. На ній за згодою московського князя Григорія Ромодановського гетьманом було обрано генерального суддю Івана Самойловича. Крім виборів гетьмана, на раді в Козацькій Діброві провели переговори гетьманський та московський уряди, уклавши угоду, відому під назвою Конотопських статей. 10 пунктів нової угоди доповнювали Глухівські статті й порівняно з ними ще більше обмежували владу гетьмана.

За Конотопськими статтями:

• гетьманові заборонялося без царського указу та Старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати відносини з Дорошенком;

• гетьманові не дозволялось позбавляти старшину посад, карати без згоди Старшинської ради або вироку військового суду;

• козацькі посли не мали права брати участь в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах стосовно України.

Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою.

Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою. Формуванню аристократії сприяло започатковане Самойловичсм бунчукове товариство. Він обстоював старшинські інтереси, сприяв розширенню їхніх землеволодінь. Усупереч намаганням старшини й Конотопським статтям, для забезпечення порядку в Гетьманщині він утримував наймане (компанійське та сердюцьке) військо, а з часом сформував ще кілька охочих полків. Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади. Гетьман дбав про своїх синів, яким надавав найвпливовіші посади в гетьманському уряді. Самойлович намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, не випускав з-під уваги й західноукраїнські землі.

У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Москву й вороже ставився до Польщі й Османської імперії, був противником московсько-польської угоди на основі поділу України. Водночас прагнув порозуміння Московської держави й Гетьманщини з Османською імперією і Кримом.

Гетьман Дем’ян Многогрішний

Гетьман Іван Самойлозич

Гетьман Михайло Ханенко

Військово-політичний союз гетьмана Петра Дорошенка з Османською імперією

Втративши гетьманство на Лівобережжі, Дорошенко вдався до рішучих дій. До цього його спонукали також послаблення впливу на Правобережній Україні та боротьба за гетьманську булаву із Суховієм. Загроза з боку Польщі й Криму підштовхнула його до тіснішого зв’язку з Османською імперією. Саме за допомогою Османської імперії він сподівався відкинути умови Андрусівського договору й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім об'єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну козацьку державу.

У березні 1669 р. гетьман скликав під Корсунем Старшинську раду. Окрім представників правобережних полків, у ній взяли участь козаки Лівобережжя й Запорожжя. Рада ухвалила прийняти турецький протекторат, але присягнути відмовилася. Однак не все козацтво й не всі селяни Правобережжя підтримали таку угоду. Рішення старшини засудили й запорозькі козаки.

Противники Дорошенка поширювали чутки, що він «запродав Україну в турецьке ярмо».

За таких умов Дорошенко спромігся утримати гетьманство на Правобережжі. Гетьманську булаву він мусив виборювати, долаючи, з одного боку, зазіхання Суховія, а з іншого - «новообраного гетьмана», уманського полковника Михайла Ханенка, владу якого визнали кілька правобережних полків і Січ. Обрання Ханенка загострило ситуацію на Правобережжі. Розпочалася кривава війна між прихильниками Ханенка й полками Дорошенка. На початку серпня 1671 р. польська армія під орудою коронного гетьмана Яна Собеського розгорнула воєнні дії проти України. На середину жовтня Річ Посполита встановила своє панування майже над усією територією Брацлавщини, а наприкінці жовтня король офіційно затвердив правобережним гетьманом Михайла Ханенка.

Похід султанського війська на Україну. Наприкінці травня 1672 р. 100-120-тисячна армія, очолювана султаном Мухамедом IV, рушила в похід на Брацлавщину. Так на Правобережжі розпочалася ще одна війна. Найстрашнішим було те, що українці брали у ній участь у складі обох армій: Дорошенко зі своїми військами воював на боці Османської імперії, Ханенко - на боці Польщі. Петро Дорошенко, дочекавшись татар, перейшов у наступ і 8 липня під Четвертинкою розбив підрозділи польського війська та загони Ханенка. 18 серпня 1672 р. об’єднані українсько-турецько-татарські сили здобули потужну Кам’янець-Подільську фортецю і рушили на Галичину. На початку вересня було оточено Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 жовтня 1672 р. уклав у Бучачі мирний договір.

За цим договором:

• Османська імперія отримувала від Польщі Подільське воєводство з Кам’янцем.

• Україна (Дорошенко під протекторатом Османської імперії) мав опікуватися Брацлавщиною й Південною Київщиною.

• Польща залишала за собою Галичину, Волинь та Північну Київщину.

Бучацький договір не приніс Правобережжю бажаного миру, оскільки Польща не збиралася відмовлятися від втрачених українських земель й шукала приводу, аби повернути їх собі. Водночас Москва сприйняла Бучацький договір як зречення Польщею прав на Правобережну Україну.

Царський уряд вирішив скористатися можливістю, не порушуючи Андрусівського перемир’я, захопити Правобережжя. Переговори з цього питання успіху не мали, і цар наприкінці 1673 р. наказав Ромодановському й Самойловичу розпочати воєнний наступ проти Дорошенка. До початку березня 1674 р. війська московського воєводи й нового лівобережного гетьмана оволоділи основними містами Правобережної України. 16-17 березня в Переяславі відбулася рада, на яку прибула старшина 10 правобережних полків. На раді Ханенко поклав гетьманську булаву, Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом обох боків Дніпра проголошено Самойловича.

Це означало державне об’єднання обох частин України під однією булавою. Проте вдалою цю подію назвати неможна, оскільки вона спричинила турецьку агресію, внаслідок якої населення Правобережжя зазнало нових страждань і лиха.

Петро Дорошенко з кількома тисячами сердюків знаходився в Чигирині. У липні місто оточили московсько-українські війська. Облога тривала два тижні. Але звістка про те, що на допомогу Дорошенкові вирушила турецька армія, яка на своєму шляху вигубила Ладижин та Умань, змусила московсько-українські сили відступити від Чигирина й повернутися на Лівобережжя.

Правобережжя було повернено під владу Дорошенка ціною надзвичайної жорстокості.

Зречення Петром Дорошенком гетьманства. Такі обставини не додавали популярності Дорошенкові. Його покинули навіть сердюки та найближчі родичі. Аби повернути втрачену довіру, Петро Дорошенко вирішив відмовитися від турецького протекторату.

Після тривалих вагань гетьман з усіх бід обрав тоді московську. 10 жовтня 1675 р. на козацькій раді в Чигирині в присутності представника Запорожжя Івана Сірка він присягнув цареві. Але московський уряд не визнав тієї присяги. У вересні 1676 р. московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин. Дорошенко виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, 19 вересня здав клейноди і присягнув на вірність цареві.

Чигиринські походи турецько-татарського війська

Зречення Дорошенком гетьманства Османська імперія сприйняла як подію, що суперечила її політичним планам. Вихід із такої невигідної ситуації султан пов’язував з особою Юрася Хмельницького. У зв’язку з подіями на Україні Юрася було звільнено зі стамбульської в’язниці Єдикуле та проголошено князем Сарматії (України). Навесні 1677 р. Юрій Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на Україну. Зупинившись у Немирові, він почав розсилати універсали з вимогою визнати його владу. Такі дії Хмельниченка перешкоджали намірам Самойловича об’єднати обидва береги Дніпра під своєю булавою. Центром військового протистояння двох гетьманів стала колишня гетьманська столиця Чигирин.

У 1677 р. відбувся перший чигиринський похід 60-90-тисячного турецько-татарсько-ногайського війська.

Свій загарбницький похід проти України Османська імперія виправдовувала прагненням повернути землю та булаву Юрію Хмельницькому. Турецький уряд намагався використати популярність імені Хмельницького, аби прихилити на свій бік українську людність і нейтралізувати козацтво. Перший удар турки вирішили завдати саме Чигирину, бо місто мало важливе стратегічне значення: було гетьманською резиденцією. Коли ж підійшли головні об’єднані українсько-московські сили на чолі з Ромодановським і Самойловичем, турки були змушені відступити. Невдале завершення походу 1677 р. не змінило намірів турецького султана оволодіти Чигирином та всією Правобережною Україною. Це добре розуміли Самойлович і московські воєначальники. Проте якщо для українців оборона Чигирина була справою честі, то в Москві до неї поставилися байдуже. Саме тому головнокомандувач московського війська боярин Ромодановський, вирушаючи в Україну, отримав таємну інструкцію: в разі неможливості втримати Чигирин - зруйнувати його укріплення й вивести військові сили з фортеці.

8 липня 1678 р. 200-тисячна турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи оточила Чигирин. Загарбники вели безперервний гарматний обстріл, вдавалися до численних штурмів. Більше місяця, відчайдушно захищаючись, чигиринська залога чекала на прихід сил Ромодановського, однак той до козацької столиці не квапився. Врешті московські війська підійшли до Чигирина. Проте, так і не надавши його захисникам потрібної допомоги, почали готуватися до відступу. Начальникові чигиринської залоги наказали підпалити порохові склади і прориватися з оточення.

Тож коли турецькі війська вдерлися до міста, пролунав вибух. Чигирин перетворився на руйновище. Відбиваючи шалений натиск турків і татар, об’єднане московсько-українське військо відійшло до Дніпра.

Влада Хмельниченка поширювалася лише на сплюндроване Поділля. Там він панував, але невдало. Турки стратили його в Кам’янці наприкінці 1685 р.

Бахчисарайський мирний договір

Війни 1670-х рр. між Московією, з одного боку, і Османською імперією та Кримським ханством - з іншого, за володіння землями Правобережної України завершилися підписанням у Бахчисараї 13 січня 1681 р. мирного договору між цими державами.

За цим договором:

• Кордон між Османською імперією та Московською державою встановлювався по Дніпру.

• Османська імперія приєднувала Північну Київщину, Брацлавщину й Поділля.

• Московія приєднувала Лівобережну Україну і Київ.

• Протягом 20 років територія між Бугом та Дніпром (тобто Середня й Південна Київщина) мала залишатися незаселеною.

Підписання «Вічного миру»

Бахчисарайський мир між Московією й Туреччиною був нетривким, бо не відповідав інтересам Речі Посполитої. Скориставшись поразкою численного турецького війська від сил країн Священної ліги під Віднем 1683 р., Польща відновила своє панування над більшою частиною Правобережної України.

6 травня 1686 р. в Москві між Польщею та Московією було укладено новий договір - «Вічний мир».

За ним Польща визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом.

Крім того, польська сторона відмовлялася від зазіхань на Київ, за що отримувала відшкодування.

За цим договором 1686 р.:

• За Московією закріплювалося право на володіння Лівобережною Гетьманщиною.

• За Польщею зкріплювалися Північна Київщина, Волинь і Галичина.

• Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між двома державами.

• Поділля лишалося під владою Османської імперії, щоправда, недовго, бо 1699 р. також було приєднане до Польщі.

«Вічний мир» ускладнював ситуацію в Україні, послаблюючи національно-визвольний рух, оскільки утверджував насильницький поділ українських земель між кількома державами.

Кримський похід 1687 р. Усунення Івана Самойловича від влади

Уклавши «вічний мир» із Польщею, Московія приєдналася до держав, які вели боротьбу проти Османської імперії та її васала — Кримського ханства. Зобов’язання перед антитурецькою коаліцією - Священною лігою у складі Австрії, Венеції та Речі Посполитої, - а також власні плани, що передбачали ліквідацію турецько-татарських володінь на Чорному й Азовському морях та отримання в майбутньому виходу до Чорного моря, спонукали Москву до війни.

У травні 1687 р. 100-тисячна московська армія вирушила на Крим. Похід очолив фаворит царівни Софії, найвпливовіша людина в Московії - Василь Голіцин. Дорогою до армії Голіцина приєдналося 50-тисячне військо українських козаків на чолі із Самойловичем. І хоч великі надії покладалися на цю воєнну кампанію, але об’єднане українсько-московське військо не спромоглося навіть досягти Криму. Не визнаючи власних прорахунків, Голіцин шукав винуватців невдалого походу, а тому легко переклав відповідальність на Самойловича. Особиста зацікавленість Голіцина і невдоволення старшини привели до усунення Самойловича від влади. У липні 1687 р. у таборі на р. Коломак Івана Самойловича було заарештовано й разом із сім’єю відправлено до Сибіру, де він і помер 1690 р.

Натомість козацька рада, що відбулася 25 липня 1687 р., обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу.

Поняття і терміни

Руїна - назва, вживана в історичній літературі для 60-80-х років 17 ст. - періоду громадянських воєн, вторгнень іноземців в Україну, її поділу між Московією, Річчю Посполитою, Османською імперією, розколу Гетьманщини, страхітливого спустошення Правобережної України.

Сердюки - наймані піхотні козацькі полки, утримувані гетьманським коштом. Створені гетьманом Дорошенком. Виконували функції особистої гвардії гетьмана, охороняли його резиденцію, військове спорядження та артилерію тощо.

Компанійці - наймані кіннотні козацькі полки по 500-600 осіб у кожному, які виконували функції нагляду за порядком. Вперше створені Д. Многогрішним у 1668 р.

Бунчукові товариші - особлива привілейована група козацької еліти, до складу якої входили сини старшини. Бунчукові товариші, перебуваючи в гетьманському оточенні, з юнацьких років готувалися обійняти керівні військові та адміністративні посади.