882-912 рр. - Правління Олега в Київській державі.

912-945 рр. - Князювання Ігоря.

945-964 рр. - Князювання княгині Ольги.

964 р. - Початок князювання Святослава.

967-968 рр. - Перший Балканський похід князя Святослава.

969-971 р. - Другий похід Святослава на Дунайську Болгарію. Війна з Візантією. 980-1015 рр. - Князювання Володимира Святославича.

988 р. - Запровадження християнства на Русі як державної релігії.

Правління Олега

За свідченням літописця, Олег княжив у Києві 30 років, виявивши хист мудрого володаря й талановитого полководця. Він не легковажив владою, а навпаки - прагнув віднайти нові способи її посилення. Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств, які визнавали законною владу Аскольда.

• Літописець розповідав, що на початку свого правління Олегові довелося воювати проти деревлян і сіверян. Підкоривши їх, новий київський князь почав розширювати межі своїх володінь. Року 885 Олег приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів і тиверців.

• На початку 10 ст. Олег домовився про участь у його воєнних походах князів хорватів, тиверців і волинян. До складу Київської держави увійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов’янські народи, зокрема мерю, весь, чудь.

Походи Олега проти Візантії. За свідченням літопису, року 907 стався похід проти Візантії. Розповідь літописця про блискучу перемогу Олега сповнена легендарних подробиць і деталей. Та найбільшу цінність для істориків має наведений у «Повісті минулих літ» текст угоди між русичами та візантійцями.

Умови угоди були надзвичайно вигідні для Русі.

Київська Русь у 9-11 ст.

Візантія на відкуп мала сплатити кожному руському воїну по 12 гривень і чималу данину руському князеві, а також найвпливовішим князям східнослов’янських племен, які корилися Олегові.

За Руською державою визнавалося право торгувати з Візантією, не сплачуючи мита. Візантійці зобов’язувалися утримувати руських купців у своїй столиці - Константинополі - протягом шести місяців та ще й забезпечувати всім необхідним спорядженням на зворотний шлях.

Умови угоди 907 р. були уточнені в 911 р. - після нового Олешвого походу.

Укладення Олегом партнерської угоди з Візантією мало виняткове значення, оскільки засвідчило міжнародне визнання Руської держави. Договір підвів риску під тим періодом історії Київської держави, що його називають становленням. Ось чому вчені застосовують назву «Київська Русь» саме від початку 10 ст.

Правління князя Ігоря

На відміну від свого попередника на князівстві та опікуна Олега, у літописній розповіді про якого ще переважає легендарність, князь Ігор - цілком реальна історична постать.

Здобувши владу після смерті Олега в 912 р., син князя Рюрика правив у Києві до 945 р.

Олег укладає договір з Візантією. Малюнок із літопису

Як і Олегові, йому довелося зіткнутися з непокорою князів підвладних племен. Найзатятішими в боротьбі проти влади Рюриковичів виявилися деревляни. Сутичкою з ними Ігор розпочав своє князювання, у протистоянні з ними знайшов свою смерть.

Року 914 Ігорю поталанило приборкати деревлян і накласти на них данину, більшу за Олегову.

Не хотіли визнавати Ігореву владу й уличі, за що заплатили високу ціну по трьох роках збройної боротьби проти княжого війська вони залишили обжиті місця й відійшли у межиріччя Південного Бугу та Дністра.

Силу зброї довелося застосовувати й проти тиверців.

Урочисте скріплення угоди 944 р. з Візантією у київській церкві святого Іллі та на пагорбі, де стояв ідол Перуна. Малюнок із літопису

Воєнні заходи Ігоря аж ніяк не свідчать про його виняткову войовничість чи жорстокість. Такими були закони тогочасного життя, згідно з якими право на володарювання треба було доводити силою. Виявом відносин між володарем і підлеглими було полюддя та збір данини.

Зібравши данину, князь прагнув вигідно її продати. Грішми й заморським крамом він розраховувався з найманими воїнами, платив за участь у воєнних походах і своїм дружинникам.

Походи проти Візантії. Вдалими були походи Олега, та Ігорю умови угоди довелося поновлювати. Тож і він здійснював воєнні походи проти Царгорода. Літопис розповідає про два такі походи. Перший, року 941, був невдалим. Човни русичів наразилися на ірецький вогонь* візантійців.

Невдача спонукала Ігоря до нового походу. Стався він 944 р. й закінчився укладенням мирної угоди. Про той договір докладно оповідає літописець. Свідчать про нього й візантійські джерела.

Із тих розповідей довідуємось, що умови русько-візантійської угоди 944 р. були написані на пергаменті у двох примірниках. Один із них, на якому стояли хрест та імена руських князів, зберігався в Константинополі. Інший примірник, підписаний візантійськими послами, зберігався в Києві.

З-поміж умов угоди, яка загалом була менш вигідною для Русі, ніж угода Олега, привертає увагу зобов’язання київського князя надавати військову допомогу Візантії. Саме ця обставина, на думку дослідників, пояснює похід князя Ігоря на Закавказзя, здійснений 944 р.

У своїй зовнішній політиці Ігор мусив зважати не лише на Візантію, а й на печенігів - кочовий народ, який уперше наблизився до кордонів Русі в 915 р.

Володарювання Ольги

Трагічна смерть князя Ігоря змусила перебрати державне кермо його дружину - княгиню Ольгу: адже Ігорів син, князь Святослав, за свідченням літопису, був іще надто малим. На думку вчених, смерть Ігоря була пов’язана з прагненням союзів племен, зокрема деревлян, позбутися влади Рюриковичів і утвердити в Києві власну династію. Щоб покласти край домаганням деревлянської знаті, Ольга мусила діяти розважливо й рішуче. До сьогодні не збереглося жодних подробиць про те, як саме Ольга подолала антирюриківські настрої деревлян. Перемога київської влади й остаточне підкорення деревлян втілено в легендарних розповідях літописця про три помсти княгині Ольги.

Ольга вперше в історії Руської держави вдалася до заходів, що передбачали ліквідацію місцевих княжінь: вона скасувала правління деревлянського князя Мала, підпорядкувавши деревлянську землю безпосередньо Києву.

Як свідчить літопис, Ольга, приборкавши деревлян, заходилася впорядковувати збір данини, аби запобігти в майбутньому спалахам невдоволення, подібним до тих, унаслідок яких і загинув її чоловік.

Зовнішня політика княгині Ольги. Найважливішим зовнішньополітичним партнером Руської держави за часів Ольги лишалася Візантія. Більш-менш усталеною датою щодо подорожі Ольги до Константинополя є 957 р., хоча літописець називає іншу. Встановили її на підставі свідчень візантійського імператора, учасника події, Константина Багрянородного, який залишив спогади про два імператорські прийоми руської княгині, вказуючи не лише дати кожної, а й дні тижня, на які ті припали.

Мета поїздки княгині Ольги до Константинополя витлумачується неоднозначно. Літописець і житійна література причини візиту вбачали у прагненні Ольги охреститися.

• Літопис розповідає, що, прибувши до Константинополя, княгиня стала християнкою і що її хрещеним батьком був сам імператор. Щоправда, Константин Багрянородний про хрещення Ольги у своїх спогадах не згадав жодним словом.

• Більшість сучасних дослідників уважає, що Ольга вирушила до Константинополя вже охрещеною. Цим і пояснюється той пишний прийом, який влаштував для неї імператор. Малоймовірно, щоб гордовиті візантійці приймали як рівню собі володарку-язичницю. Крім того, є свідчення, що у складі Ольжиного почту був священик Григорій - найвірогідніше князівський духівник.

* Грецький вогонь - суміш із смоли, сірки, селітри, нафти та ін., що горіла й на воді.

З приходом до влади 964 р. Ольжиного сина - князя Святослава відбулася зміна державної політики.

Вирушаючи до Царгорода, княгиня Ольга прагнула поновити мирну міждержавну угоду між Руссю та Візантією - адже за звичаями тих часів угода діяла доти, доки живими були володарі, що її уклали. Смерть князя Ігоря й спонукала Ольгу вирушити до Константинополя за новим текстом договору. Та, напевне, укладено його не було. І відносини Русі та Візантії стали прохолоднішими.

Політика князя Святослава

Князь Святослав

Року 964, як свідчить літопис, Святослав вирушив у похід на Оку та Волгу, маючи на меті підкорити Хозарський каганат. Похід тривав два роки. Протягом цього часу княжа дружина подолала 6 тис. км, провівши чимало переможних битв: було подолано, зокрема, волзьких булгар та буртасів (мордву), ясів і касогів. Перед руськими мечами не встояли й найпотужніші фортеці Хозарії - м. Семендер, розташоване на березі Каспійського моря, м. Саркел на Дону, та столиця каганату Ітіль у гирлі Волги. Військова присутність русичів на землях Хозарії настільки підірвала сили цієї держави, що відновити колишню велич вона не спромоглися і невдовзі занепала.

Та всупереч гучним перемогам Святослава, мало хто з істориків оцінює його політику щодо Хозарії позитивно. Адже Хозарський каганат, немовби щит, захищав руські землі від набігів численних східних кочовиків. Із занепадом Хозарії кочові орди посунули на Русь. Відвойовані на сході землі треба було захищати, а сил для того в Руської держави бракувало. Тож територіальні придбання Святослава по короткім часі було втрачено.

Не менш масштабною й так само мало результативною була кампанія Святослава на Балканах. Розпочата 967 р., вона тривала кілька років і складалася з двох походів.

Святослав упродовж 968 р. швидко просувався землями Нижнього Подунав’я і невдовзі «взявши вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи там, у городі Переяславці, беручи данину...»

Такий розвиток подій аж ніяк не відповідав зовнішньополітичним планам Візантії, яка сама воліла володарювати на Балканах. Тому невдовзі Святославові довелося воювати вже проти військ візантійського імператора. Обставини склалися не на користь Святослава. Влітку 968 р. до Переяславця надійшла звістка про смертельну небезпеку, яка загрожувала Києву: скориставшись відсутністю великого князя та його дружини, до руської столиці підійшли орди печенігів і оточили її. Святослав змушений був якомога швидше повертатися до Києва. На Дунай він зміг повернутися лише 970 р.

За відсутності Святослава на Балканах сталися суттєві зміни: у Візантії на престолі утвердився новий імператор Іоанн Цимісхій, який удався до всіх дипломатичних заходів, аби переконати Святослава відмовитися від його зазіхань на Балкани. Уряд Болгарії уклав із Візантією союзницьку угоду й розпочав боротьбу проти руських залог у дунайських фортецях. Отож, Святославові довелося знову братися до зброї.

На початку походу Святослав підкорив майже всю Болгарію, перейшов через Ватіканські гори і вдерся до Фракії. Однак в битві під Аркадіополем Святослав зазнав поразки - першої в житті. Це змусило його повернути на Дунай і закріпитися в Доростолі (тепер м. Сілістра, Болгарія). Навесні 971 р. сюди підійшли війська візантійського імператора. Святослав із своєю дружиною опинився в облозі, яка тривала три місяці.

Сторінка літопису, на якій переповідаються події походу Святослава на Балкани. На малюнках: рада імператора, посли приносять в дар Святославу меч, військо Святослава та вручення данини візантійцям

Врешті знесилені противники погодилися на переговори. Відбувалися вони на найвищому рівні: особисто зустрічалися руський князь і візантійський імператор. За договором 971 р. Святослав відмовлявся від претензій на візантійські володіння у Криму та на Дунаї, візантійський імператор зобов’язувався пропустити русичів додому й надалі ставитися до них як до друзів. Дійшовши згоди із Святославом, візантійський володар підступно повідомив ханові печенігів Курі, що виснажені тривалим походом русичі повертаються з великою здобиччю додому.

У районі Дніпрових порогів печеніги перекрили шлях Святославу. Реально оцінивши співвідношення сил, Святослав відійшов до Білобережжя, щоб там перезимувати.

На початку березня 972 р. князь вирушив до Києва. Та біля порогів його атакували печеніги. У бою загинуло багато русичів. Наклав головою і великий князь.

Внутрішня політика Святослава. Святослав мало дбав про внутрішньодержавні справи. Спочатку він доручав їх матері — княгині Ользі, а після її смерті, року 969, уповноважив здійснювати верховну владу своїх синів, віддавши Київ Ярополкові, Деревлянську землю - Олегові, а Новгород - Володимирові. У такий спосіб було утверджено порядок князівського правління, що надавав право володарювати на всій території Руської держави представникам лише однієї династії - Рюриковичів. З незначними змінами цей порядок проіснував кілька століть. Він не був якимсь оригінальним винаходом Святослава - так чинили скрізь у середньовічній Європі. Сприяючи з одного боку зміцненню влади правлячої династії, цей порядок породжував братовбивчі війни між синами великого князя: адже маючи владу, кожен із них прагнув більшої.

Князь Володимир Великий

На монетах Володимира з одного боку зображено Христа, а з іншого - самого князя, який сидить на троні, тримаючи царські відзнаки. Зображення підсилює напис «Володимир на столі» або «Володимир на столі, а се його срібло». На деяких монетах як герб Володимира було викарбувано тризуб

Формування державної території' та територіальний поділ Київської Русі за князя Володимира

Посівши у 980 р. великокнязівський стіл, Володимир Святославич заходився послідовно приєднувати до Києва нові території, не обмежуючись встановленням формальної зверхності у вигляді виплати данини.

Київський володар викорінював на землях підкорених племен будь-які ознаки місцевої родоплемінної влади, передаючи їх у володіння своїм синам або урядовцям-посадникам.

Підлеглі території втрачали племінні назви, натомість їх поступово починали називати землями за головним містом: Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля, Новгородська земля тощо.

За правління Володимира Великого відбулася заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний.

Протягом володарювання Володимир підкорив Києву велетенські території, встановивши кордони своєї держави вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги на сході, Чудського, Ладозького та Онезького озер і Фінської затоки на півночі, Причорномор’я та Приазов’я на півдні. З огляду на територіальний поділ і скасування місцевої племінної влади це вже була не намріяна, а цілком реальна імперія - найбільша держава тогочасної Європи.

Передумови впровадження християнства як державної релігії

На об’єднаних Володимиром землях мешкали різні племена й народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші — й способом життя. За таких умов територіальна єдність держави, підтримувана лише силою зброї, була доволі примарною. Щоб виплекати могутню імперію - а саме такий намір мав Володимир, - він мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування свого володарювання. За часів Київської Русі державу уособлював її володар. Отож, аби зміцнити державу, київський князь повинен був подбати про свій авторитет у підлеглих землях. За давніх часів право володарювати вважалося дарованим богами. Подібних уявлень дотримувались і наші предки. За умов панування язичницьких культів Володимир наражався на небезпеку постійного спротиву племен, що поклонялися кожне своєму богові й корилися освяченому тим богом правителю. Київський князь знищив племінні князівські династії, проте залишилися боги... І вони вустами жерців-волхвів намовляли люд до поновлення споконвічного порядку.

Володимирова імперія була несумісна із язичницьким багатобожжям. Для всієї держави мусив бути єдиний Бог, який своєю волею надав право володарювати київському князеві.

Джерела до наших днів зберегли легенди про те, як Володимир зважено і прискіпливо вибирав нову віру для себе та своєї держави. Спочатку він буцімто взагалі спробував обійтися без нововведень і заходився реформувати язичництво. Літописець оповідає, зокрема, що Володимир, утвердившись у Києві, наказав поставити неподалік князівського палацу ідолів Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокош — найшанованіших слов’янських богів. Цим богам, твердив літописець, за задумом князя, мусили поклонятися всі племена. Однак спроба виявилася невдалою.

Тоді Володимир запросив до себе представників різних народів, що сповідували віру в єдиного бога - іслам, юдаїзм, християнство.

Вислухавши виклад засад кожного віровчення, Володимир іще зволікав з оголошенням своєї волі, хоча вибір уже зробив. Щоб остаточно впевнитися у правильності вибору, він розіслав посланців до різних країн для «випробування віри». Лише почувши звіт кожного, князь оголосив про своє рішення прилучитися до християнства.

Насправді впровадження християнства як державної релігії було зумовлене самим плином життя.

Наміри охрестити Русь, як ви пам’ятаєте, мали ще князь Аскольд і княгиня Ольга.

Отож, на думку дослідників, літописні легенди є відгомоном складних міждержавних переговорів, що їх здійснював уряд Володимира перед актом хрещення Русі.

Літописна легенда про хрещення Володимира та впровадження християнства на Русі

Впровадження християнства літописець пов’язав із походом Володимира на грецьке місто Херсонес (Корсунь) у Криму, що належало тоді до візантійських володінь.

Змусивши мешканців міста відчинити браму, Володимир звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру.

Шлюбові перешкоджало язичництво київського князя. Охрестившись у Херсонесі та одружившись із Анною так звали візантійську принцесу, Володимир повернувся до Києва. З собою київський князь привіз корсунське духівництво, книги, ікони, хрести, мощі папи римського св. Климентія.

Потому він вдався до рішучих заходів для хрещення киян. Великий князь розіслав по місту гінців із розпорядженням наступного дня прибути до Дніпра. Більшість киян разом із дітьми прийшли до річки та увійшли у воду. У присутності Володимира священики їх охрестили. Навернення до християнства киян започаткувало хрещення всієї країни.

Однак не всі руські землі було цілком християнізовано за правління Володимира Святославича. Впровадження нової віри потребувало часу. Дослідники твердять, що в руських церквах ще в 12 ст. були спеціальні місця для хрещення дорослих людей. Спочатку до християнства прилучалися мешканці найбільших міст. Літопис доносить поодинокі свідчення спалахів невдоволення діями князя. Та Володимир виявив несхитну волю й рішучість, отож, упровадження ним християнства мало, на відміну від його попередників Аскольда та Ольги, незворотний характер.

Значення впровадження християнства як державної релігії

Прийняття християнства на Русі справило величезний вплив на подальший розвиток держави.

До безпосередніх наслідків запровадження християнства в Київській державі у царині внутрішньої політики відносять зміцнення влади київського князя, тісніше згуртування навколо Києва різноплемінних територій, подолання породжених місцевими язичницькими віруваннями настроїв замкненості й відокремленості від інших територій.

У міждержавному житті наслідки впровадження християнства проявилися у встановленні рівноправних відносин із християнськими країнами, передусім із Візантією, поступовому відживанні воєнних походів як головного способу здійснення зовнішньополітичних намірів. Натомість дедалі більше зростала вага дипломатії.

До безпосередніх наслідків впровадження християнства як державної релігії належить заснування Володимиром церковної організації.

Наслідки заходів Володимира щодо поширення освіти були безпосередньо пов’язані з впровадженням християнства, проте яскраво вони виявилися через кілька десятиліть - коли на наших теренах розквітла книжна культура.

Так само віддаленим у часі був розвиток мистецтва - архітектури й живопису, золотарства й музики, без проявів яких годі уявляти відправу у християнському храмі.

Найбільш віддаленими в часі є наслідки впровадження християнства у царині людських відносин. Адже й сьогодні не втратили свого значення настанови Ісуса Христа: його 10 заповідей є основою сучасної цивілізації.

Інші внутрішньополітичні заходи Володимира

Могутня Київська імперія, прилучена до Христового вчення, за задумом Володимира, мусила мати й відповідну столицю. Отож, розгорнув він у Києві небачене будівництво. За часів Володимира київський дитинець зріс у кілька разів. Його захищали потужні стіни, вал і рів. До «міста Володимира» - так називають дитинець, розбудований Володимиром, можна було потрапити крізь в’їзні ворота. Неприступності воротам додавали високий оборонний вал і глибокий рів, через який було перекинуто міст. Ізсередини окрасою «міста Володимира» була мурована церква Богородиці, будівництво якої тривало від 989 впродовж семи років.

Це був головний і перший кам’яний храм Київської Русі. Церква Богородиці займала площу, що ледь не дорівнювала укріпленому місту Володимирових попередників.

На утримання церкви князь Володимир наказав віддавати десяту частину своїх прибутків. Ось чому, свідчив літописець, її називали Десятинною.

Поряд із церквою Богородиці розташовувалися розкішні князівські палаци. На дитинці мешкали й найзаможніші київські можновладці. «Місто Володимира» мало кілька вулиць, які пролягали від воріт до центральної площі - Бабиного торжка. Та хоч як зріс дитинець за часів Володимира, він усе ж таки був лише частиною Києва - нехай і центральною, проте аж ніяк не найзаселенішою. По-справжньому вирувало життя на київському Подолі. Археологи встановили, що з-поміж його мешканців були купці та майстровий люд - гончарі, кожум’яки, ювеліри тощо. Велику частину Подолу займало київське торговище, де сходилися гості, тобто купці з різних куточків світу. Саме на Подолі швартувалися їхні кораблі, бо тут розташовувалася київська гавань.

Десятинна церква

Тризуб на цеглині Десятинної церкви в Києві

Про далекоглядні державотворчі наміри князя Володимира свідчить і те, що він почав карбувати перші руські монети. Археологи знайшли Володимирові монети із срібла - срібники та з золота - златники.

Місто Володимира 10 ст. Сучасна реконструкція

Причал київської гавані. Сучасна реконструкція

Зовнішня політика Володимира Святого

В особі князя Володимира бачимо державного діяча, внутрішньо- і зовнішньополітичні заходи якого надзвичайно тісно переплетені. Такими були його воєнні походи, здійснені з метою розширення територіальних меж Київської держави. Адже землі часто-густо доводилося відвойовувати в сусідів.

• Прилучення Київської держави до християнського світу сприяло налагодженню тісніших відносин із багатьма державами. Крім Візантії, до партнерів Русі тоді належали Чехія, Угорщина, Польща, Німецька імперія, Болгарія. Жваві відносини зав'язалися з Римом як центром християнської церкви.

• Особливе місце в зовнішньополітичній діяльності Володимира посідали відносини з печенігами. Задля охорони від їхніх нападів Володимир ініціював створення нової системи оборони. За його задумом, та система мала складатися з потужних земляних укріплень і низки фортець на південному кордоні Руської держави.

Поняття та терміни

Данина - у давні часи назва натурального або грошового податку, що сплачувався підкореними племенами на користь переможця. За часів Київської держави як військову контрибуцію данину сплачували неслов’янські племена, підкорені київськими князями. З 9 ст. київські князі перетворили данину на державний податок, що сплачувався всім населенням держави. Від правління Ольги данина стала постійним і унормованим податком та основним джерелом поповнення державної скарбниці. Одиницею оподаткування були дим (двір) та рало (хліборобська родина). Первісною формою збору данини було полюддя.

Церква - релігійна організація, до якої входять християнське духівництво та вірні, а також споруди, призначені для християнських богослужінь і молитов.

Парафія - нижча церковна адміністративна одиниця, фактично територія, на якій живуть члени громади, вірних одного храму.

Ідеологія - сукупність ідей, уявлень, думок. Впроваджене в науковий обіг на початку 19 ст., це поняття як вчення про ідеї мало полегшити розуміння політики, адже саме ідеологія держави визначає певні політичні заходи.