1834-1908 рр. - Життя та діяльність Володимира Антоновича.

1861 р. - Початок громадівського руху в Україні. Заснування «Київської громади».

1863 р., липень. - Вихід циркуляра міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуева.

Початок громадівського руху. Петербурзька громада. «Основа»

Реформи Олександра II та пом’якшення репресивного режиму сприяли піднесенню національно-визвольного руху в Україні наприкінці 50-х - на початку 60-х років 19 ст. Цей рух знайшов свій вияв у діяльності так званих громад - напівлегальних організацій культурницького і суспільно-політичного спрямування молодої національно свідомої української інтелігенції. Громади діяли в Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Катеринодарі та інших містах, у т. ч. й за межами України, в місцях діяльності значних груп української інтелігенції (Петербург, Москва). Не випадково, що одна з перших громад виникла в Петербурзі, а її членами стали насамперед колишні учасники Кирило-Мефодїївського товариства.

Скориставшись послабленням цензури, вони стали видавати українською та російською мовами журнал «Основа» (1861—1862), який став рупором передової української громадськості, продовжував справу будителів національного руху. Після «самоліквідування» журналу громадівці не припинили діяльності. Костомаров написав серію фундаментальних праць з історії України. Інші члени громад провадили культурно-освітню роботу серед селянства, робітничої молоді, брали активну участь у створенні недільних шкіл.

Діяльність Київської та інших громад. В. Антонович

Однією з перших і водночас найвпливовіших організацій такого типу була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка студентів Київського університету - українофілів. До Київської громади входили науковці та літератори, такі як етнограф і автор українського гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...» Павло Чубинський, філолог Павло Житецький, Олександр Кониський та ін. (усього понад 200 осіб). Ідейним натхненником Київської громади був видатний історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист та громадський діяч Володимир Антонович (1834-1908), який майже півстоліття очолював український громадсько-політичний рух.

В. Антонович народився у збіднілій шляхетській родині на Правобережжі. У 1855 р. закінчив медичний факультет Київського університету, та вже наступного року знову опинився на студентській лаві - цього разу на історико-філологічному факультеті, який успішно закінчив 1860 р. Разом з деякими іншими представниками спольщених шляхетських родів (Тадеєм Рильським - батьком відомого поета, Борисом Познанським та ін.) він відчув себе сином українського народу й повернувся до його лона, щоб віддати йому всі свої сили. Відтоді Антонович активно працював на полі української науки й культури, і жодна суспільно-політична подія українського життя не відбувалося без його участі.

У 1863 р. Антонович потрапив на службу до Київської археографічної комісії, став головним редактором її видань. За його редакцією вийшло 15 томів «Архива Юго-Западной России», до якого увійшло багато документів та матеріалів з історичного минулого України 16-18 ст. З них 9 томів складалися з документів, зібраних та оброблених ним особисто. У жовтні 1878 р. Антонович очолив кафедру російської історії Київського університету. Цій діяльності він присвятив понад 35 років. Вона сприяла залученню до дослідницької роботи молодих істориків. Так сформувалася «київська школа» українських істориків, її представники - учні Антоновича - насамперед Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Орест Левицький, Іван Каманін, які закладали підвалини сучасної української історичної науки. Антонович започаткував також систематичні археологічні дослідження на території України, ставши родоначальником вітчизняної наукової археології.

Польське повстання 1863-1864 рр. і Україна

Російський уряд був стурбований діяльністю громад. Запобігти розгортанню українського національно-визвольного руху мали каральні заходи. Приводом до них стало польське повстання 1863-1864 років. Воно увійшло в історію під назвою Січневого, оскільки почалося 22 січня 1863 р. Того дня повстанський Тимчасовий національний уряд закликав «націю Польщі, Литви й Русі» до боротьби за незалежну Річ Посполиту. Було проголошено також бажання провести демократичні реформи, ліквідацію кріпацтва. Керівник повстання у Білорусі, дрібний шляхтич Кастусь Калиновський разом з Валерієм Врублевським (майбутнім генералом Паризької комуни) навіть видавав білоруською мовою газету «Мужицька правда», яка закликала до повстання. Але виконати свої обіцянки вони просто не встигли. Повстання охопило підросійські землі колишньої Речі Посполитої, в тому числі й Правобережної України.

Частина українців стала на бік польських повстанців. Найвідомішим є приклад офіцера російської армії Андрія Потебні (брата видатного українського вченого-філолога Олександра Потебні), який поліг у боротьбі «за нашу і вашу свободу». Але більшість українців залишилися нейтральними, а то й ворожими польській справі. Одна з причин полягала в тому, що за демократичні реформи виступала тільки частина польських повстанців («червоні»), а інша («білі») стояла на тій же соціально обмеженій позиції, що і в 30-х роках 19 ст. Іншою причиною було те, що соціальні перетворення по суті не дійшли до українського села, повстанці просто не встигли реалізувати намічені плани перетворень.

Після поразки повстання розпочалися репресії у Царстві Польському, яке перетворили на Привіслянський край, у Білорусі й Україні. Тисячі повстанців без суду або за рішеннями військово-польових судів було страчено, відправлено на каторгу та в заслання до Сибіру й Середньої Азії. Посилилася русифікація, польські школи перетворювали на російські, на етнічні польські землі посунув потік російських чиновників та військових, які були головною опорою царського режиму.

Валуевський циркуляр

Під приводом польської небезпеки російський уряд посилив утиски українців. Українські громади були безпідставно звинувачені в підтримці повстанців та сепаратизмі. У 1862 р. були закриті майже всі недільні школи під приводом боротьби з революційною пропагандою, але насправді за те, що в них активно звучала українська мова. Але набагато тяжчі наслідки мав сумнозвісний таємний циркуляр, підписаний міністром внутрішніх справ Російської імперії графом Петром Валуєвим (Валуєвський циркуляр від 20 липня 1863 р.). Всупереч очевидним фактам ним проголошувалося, що «ніякої малоросійської мови немає, не було і бути не може». На цій «підставі» заборонялося видання шкільної та релігійної літератури українською мовою, закривалися недільні українські школи, було заслано декого з українських діячів. Діяльність громад була припинена.

Російський уряд посилив ідеологічний тиск на українців та білорусів з метою злиття їх з росіянами. Українців оголошували південнорусами («южнорусами»), малоросами, а білорусів - західнорусами («западнорусами»), тобто місцевими гілками великоросійського народу. Спроби констатації елементарного факту, що українці й білоруси є окремими й самостійними народами, оголошувалися результатом дії польської або німецької «інтриг».

Ця реакційна ідеологія була оформлена в часи Миколи І (1825-1855), насамперед завдяки «старанням» Миколи Погодіна і знайшла свій розвиток за правління імператорів Олександра II (1855-1881), Олександра III (1881-1894) та Миколи II (1894—1917). Її теоретики друкували праці, де історія України висвітлювалася з точки зору російського великодержавного шовінізму. Ці замовні «теорії» були цілковито сприйняті пізнішими чорносотенцями і активно використовуються й сучасними антиукраїнськими партіями та організаціями.