1591-1593 рр. - Козацьке повстання під проводом К. Косинського.

1595-1596 рр. - Козацьке повстання під проводом М. Шаули та С. Наливайка.

1625 р. - Польсько-козацький збройний конфлікт. Куруківська угода поляків із козаками.

1630 р. - Козацьке повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила).

1635 р. - Зруйнування фортеці Кодак запорожцями на чолі з Іваном Сулимою.

1637-1638 рр. - Козацьке повстання під проводом П. Павлюка, Я. Острянина, Д. Гуні. 1638 р. - Затвердження сеймом Речі Посполитої «Ординації Війська Запорозького реєстрового...».

Повстання 1591-1596 рр. під проводом К. Косинського та С. Наливайка

Причини повстань 90-х років 16 ст. Постійні обмеження реєстру обурювали тих козаків, які опинялися поза ним.

Несвоєчасна видача платні реєстровцям і порушення майнових прав козаків спричинили невдоволення реєстровців, а утиски нереєстровців - протести запорожців. До загострення відносин між урядом Речі Посполитої та Запорожжям призвела ухвала польського сейму 1590 р., за якою король отримував право роздавати шляхті й магнатам «українські пустки» за Білою Церквою, зокрема й землі, якими здавна користувалися козаки. Внутрішньополітична напруженість в Україні була зумовлена й поширенням фільваркової системи господарювання.

Узаконення 1588 р. Литовським статутом кріпосного права на території Брацлавського і Київського воєводств зумовило посилення виступів селян і міщан, масові втечі населення на Запорожжя.

Наприкінці 16 ст. українське козацтво усвідомило свою окремішність від інших станів і розпочало активну боротьбу за власні права. Виявом такої боротьби стали козацькі повстання.

Повстання Криштофа Косинського. Приводом до збройного виступу Косинського стала його суперечка за землю з представниками родини Острозьких - київським воєводою Костянтином-Василем Острозьким та його сином Янушем, волинським воєводою та білоцерківським старостою.

На початку осені 1591 р. козаки зайняли Пиків. Незабаром вони захопили Білогородку, Чуднів, Білу Церкву, Переяслав. Коли до Білої Церкви підійшов 5-тисячний загін на чолі з Косинським, білоцерківці присягнули йому як гетьманові. Тоді ж склали присягу мешканці Канева, Черкас, Богуслава, Корсуня й Переяслава. Територія козацької вольності швидко розширилася до прикордонних волинських міст - Костянтинова та Острополя. Київщина та Брацлавщина опинилися в руках повстанців. Невдовзі рух поширився й на територію Волині і частково - Поділля. На початку 1592 р. надіслано каральні загони для придушення повстання. Проте воєнних дій проти повстанців вони так і не розпочали. Можновладці вдалися до переговорів.

Особливо занепокоїло уряд поширення повстання на землі Волинського воєводства. Король видав універсал про скликання шляхетського ополчення. Вдалися до такого заходу й стривожені князі Острозькі. У битві під П’яткою на Житомирщині 23-31 січня 1593 р. повстанці зазнали поразки і уклали компромісну угоду, за якою повстання припинялося, козаки зобов’язуватися визнати владу короля, а К. Косинського зняти з гетьманства. Однак повстання не припинилося. У травні 1593 р. Косинський на чолі загону козаків спробував оволодіти Черкасами, але при цьому загинув.

Наслідки і значення повстання К. Косинського. Перебіг подій свідчив як про військову потужність і організованість козацького повстання, так і про великий вплив козацтва на тогочасне українське життя, особливо в Подніпров’ї. Успішний похід повстанців спричинив масове покозачення селян і міщан. На захоплених територіях запроваджувався козацький лад - установлювалася нова влада за законами Запорозької Січі: скликалися ради, на яких обиралися отамани й судді, розподілялися землі, скасовувалися повинності, відбувався вступ до війська Косинського.

Повстання, підтримане місцевим населенням, збагатило досвід у боротьбі за свої права, вказавши тисячам українських селян і міщан способи втілення одвічної мрії про вільну працю й самоврядування. Поширення козацьких звичаїв «на волості» сприяло утвердженню у свідомості українців нового соціального ідеалу - козацтва. Успіх першого етапу повстання був безпосередньо пов’язаний з особою Криштофа Косинського. Загибель загальновизнаного лідера відчутно вплинула на розгортання козацького руху. Хоча з кожним роком він набирав більшого розмаху, перетворюючись на масовий, проте відсутність керівника-організатора призвела до розпорошування козацьких сил.

Другий етап повстання. Навесні 1595 р. повстання, визначну роль у керівництві якого відіграв С. Наливайко, охопило Брацлавщину, а згодом і Волинь. На початку 1596 р. повстання поширилося на більшу частину України, а також на Білорусь. Наприкінці лютого 1596 р. польська армія на чолі з польним гетьманом Станіславом Жолкевським розпочала бойові операції проти козаків. Загони С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи об’єднались під Білою Церквою.

23 березня 1596 р. відбулася битва біля урочища Гострий Камінь. Переможною вона не стала для жодної зі сторін, бо обидві зазнали серйозних втрат. Вирішальна битва відбулася в травні 1596 р. в урочищі Солониці на берегах однойменної річки, під Лубнами (нині Полтавської обл.). Облога табору повстанців тривала два тижні. Повстанці капітулювали 28 травня 15% р.

Місце повстань 1591-1596 рр. у національно-визвольному русі. П’ятирічне господарювання козаків «на волості» сприяло масовому покозаченню селян і міщан, а отже, різкому зростанню й посиленню козацтва. Козацтво перетворилося на велику суспільну силу, здатну боротися за свої права: козаки вперше спрямували свою зброю проти уряду Речі Посполитої; могли підпорядкувати своїй владі чималу територію України і набували неоціненного досвіду управління великими заселеними територіями; почали безпосередньо вступати в міжнародні відносини.

Збройний конфлікт 1625 р.

Незадоволення українців становищем, у якому вони перебували до того, призвело до повсюдного покозачення. Селян і міщан найбільше приваблювали в козацтві особиста воля і право на володіння землею, можливість жити за своїми законами: покозачене населення займало цілі райони і ніяк не залежало від землевласника. Мешканці міст, містечок і сіл відмовлялися визнавати владу старост, обирали своїх отаманів, запроваджували свій суд на кшталт запорозького. «Все до останнього покозачилося, тут як хлоп, то й козак», - нарікали польські можновладці. Як засвідчують описи державних маєтків за 1616 і 1620 рр., козаки становили абсолютну більшість людності Білоцерківського, Богуславського, Канівського, Корсунського, Переяславського старосте.

Занепокоєний масовим покозаченням українців, які, запроваджуючи власне самоврядування, відмовлялися коритися владі, уряд Речі Посполитої розпочав підготовку до чергового карального походу проти козаків.

У вересні 1625 р. великий коронний гетьман Станіслав Конецпольський із 30-тисячним військом вирушив із Бара на Подніпров’я. Козацькі загони, очолені Марком Жмайлом, зустрівши поляків поблизу Канева, вдало відбивалися. Особливо відчутних втрат польське військо зазнало біля Курукового озера. Це змусило польське командування вдатися до мирних переговорів, які було завершено укладенням компромісної угоди. Від козаків Куруківську угоду підписував Михайло Дорошенко, обраний гетьманом замість Жмайла.

Куруківська угода. Угода передбачала: козацький реєстр на 6 тис.; ті ж, хто не увійшов до реєстру, мусили повернутися до маєтків своїх власників; одна тисяча козаків мала постійно перебувати на Запорожжі, щоб перешкоджати втечам селян. Козаків зобов’язували: не втручатися в релігійні справи; відмовитися від морських походів; не підтримувати зносин з іншими державами. Куруківська угода встановлювала чіткий устрій реєстрового козацтва за територіальним принципом. Було створено шість полків реєстровців: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський по тисячі вояків у кожному. Кожен полк складався з десяти сотень. Військова влада над реєстровцями належала старшому (гетьману), якого обирала загальновійськова рада й затверджував польський уряд.

Повстання 1630 р. під проводом Тараса Федоровича (Трясила)

Причини повстання. Куруківська угода посилила суперечності між козаками - тими, хто потрапив до реєстру, і тими, хто лишився поза ним. А що останніх була більшість, то загроза нових спалахів козацького невдоволення залишалася. До того ж, ситуація в Україні ускладнювалася запровадженням нового загальнодержавного податку. Не вщухали конфлікти на релігійному ґрунті. Аби втримати населення в покорі, польський уряд удався до сили: на Київщину було відправлено значну частину коронного війська. Але ці нерозважливі дії тільки погіршили становище. Мешканці міст і сіл бралися до зброї. Десятки тисяч утікачів збиралися на Січі. Так визріло нове повстання.

Хід повстання. Нереєстровці обрали гетьманом Тараса Федоровича, більше відомого під прізвиськом Трясило. У березні 1630 р. він зі своїм військом підійшов до Черкас, а звідти рушив до Корсуня, після здобуття якого на бік Федоровича перейшла більшість реєстровців. Польський уряд з метою придушення повстання відправив у каральний похід коронне військо. Вирішальні бої між повстанцями й польським військом сталися під Переяславом. Вони тривали протягом трьох тижнів. 20 травня 1630 р. козаки влаштували карателям «Тарасову ніч».

Переяславська угода 1630 р. Успішні дії повстанців, чутки про дипломатичні контакти з Московією, Кримом та Швецією, а також невдоволення найманців, яким затримували платню, схилили коронного гетьмана Конецпольського до переговорів. 29 травня 1630 р. було підписано мирну угоду. Переяславська угода підтверджувала умови попередньої - Куруківської. Щоправда, козацький реєстр було збільшено до 8 тис.: до реєстру вписувалися козаки, вилучені з нього на початку року. Козаки отримували право самі обирати собі гетьмана. Деяке пом’якшення уряду Речі Посполитої у ставленні до козаків, засвідчене Переяславською угодою, було пов’язане з наближенням кінця терміну Деулінського перемир’я з Московською державою, поновленням воєнних дій та участю в них козацьких загонів.

Князь Криштоф Збаразький. Портрет 1620-х років

Український селянин. Художник С. Васильківський

Український міщанин. Художник С. Васильківський

Кошовий отаман. Художник І. Рєпін

Повстання 1635 р. на чолі з Іваном Сулимою

Протягом 1632-1634 рр. тисячі козаків брали участь у польсько-московській (Смоленській) війні. Коли ж 1634 р. між Москвою та Варшавою було підписано Полянівський мирний договір, польський уряд укотре вдався до спроби ліквідувати козацтво. До цього поляків спонукали постійні скарги на запорожців урядів Туреччини й Криму. Через козацькі походи відносини між Річчю Посполитою і цими державами настільки загострилися, що постала загроза нової війни. Вже в лютому 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну постанову «Про припинення козацької сваволі», і на територію Наддніпрянщини було введено загони коронного війська.

Крім того, з метою контролю над козаками передбачалося збудувати в пониззях Дніпра, поближче до Запорозької Січі, потужну фортецю, у якій постійно перебувала б польська залога. Вояки залоги мали б перешкоджати втікачам, які прагнули потрапити на Низ, а також перекрити головний шлях постачання Запорожжя провіантом і боєприпасами.

Фортецю вирішили будувати на правому березі Дніпра біля першого порога - Кодацького. Будівництво очолив французький військовий інженер, найманець польського короля Гійом Левассер де Боплан. Фортецю Кодак спорудили швидко: будівельні роботи тривали чотири місяці, і вже до середини літа 1635 р. вона була цілком готова. У Кодаку розмістилася польсько-шляхетська залога, якою командував французький офіцер Маріон.

Будівництво Кодака вкрай обурило запорожців. Вони обрали гетьманом Івана Сулиму, який розробив план зруйнування Кодака й розіслав універсали із закликом до боротьби. На початку серпня 1635 р. козацьке військо виступило із Січі. Іван Сулима скористався відсутністю коронного війська й частини реєстровців, які тоді воювали в Прибалтиці. Запорожці легко оволоділи Кодаком і частково зруйнували фортецю. Завершивши операцію, козаки відійшли на Запорожжя, де на одному з островів спорудили табір. Наприкінці серпня розпочався похід проти запорожців. Становище повстанців ускладнювалося. Похолоднішало, забракло харчів і палива. У таборі зростало невдоволення. Цим і скористалися зрадники. Вони схопили козацького ватажка та його найближчих помічників і видали їх полякам.

Національно-визвольне повстання 1637-1638 рр. під проводом Павла Павлюка, Якова Острянина, Дмитра Гуні

Жорстока розправа над Сулимою та його подвижниками не здатна була придушити козацький рух. Тому уряд Речі Посполитої вирішив переглянути реєстр Війська Запорозького й вилучити з нього всіх неблагонадійних. Такі дії польських можновладців стали приводом до нового повстання. Його очолив полковник реєстровців Павло Павлюк (Бут). Основна битва між ворогуючими сторонами відбулася 6 грудня 1637 р. під Кумейками. Повстанці зазнали поразки.

1 березня 1638 р. у Варшаві розпочав роботу сейм, який ухвалив постанову під назвою «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». Йшлося про потребу застосування проти повстанців військової сили.

«На вічні часи» козаків позбавляли права обирати старшин. Заборонялося також козацьке судочинство. Реєстрове військо було обмежене до 6 тис. козаків. Без дозволу урядового комісара під загрозою смерті ніхто не мав права йти на Запорожжя. Козакам не дозволялося поселятися в містах, крім прикордонних - Черкас, Чигирина і Корсуня. Два полки реєстровців, заступаючи один одного, мали постійно стояти на Запорожжі.

Новий етап повстання успіху не мав. 1638 р. на чолі з Яковом Острянином, Дмитром Гунею і Карпом Скиданом. Козацька старшина пристала на умови, запропоновані польським урядом. У їх основу було покладено «Ординацію Війська Запорозького...».

Місце повстань 20-30-х рр. 17 ст. у розвитку українського національно-визвольного руху

Польський уряд не спромігся ліквідувати козацтво як стан, а отже, марними були сподівання, що козаки, здобувши величезний воєнний досвід, заживши європейської слави неперевершених вояків, загартувавшись у численних збройних змаганнях на рідній землі, добровільно зречуться прагнення вибороти волю. Повстання 1630- х рр., попри їхню стихійність і незавершеність, засвідчили, що козацтво було провідною верствою українського суспільства, користувалося підтримкою всього населення, а його дії в боротьбі за свої права з кожним роком ставали більш організованими й цілеспрямованими. З огляду на це особливо прикметним видається повстання 1637—1638 рр. З-поміж інших воно вирізнялося і розмахом воєнних операцій, і кількістю учасників, і тривалістю. Мав той козацький виступ ще одну яскраву ознаку: вперше його керівники звернулись до всього населення України із закликами підтримати козаків визволити Україну від гніту Речі Посполитої, позбутися національно-релігійних утисків тощо. Повстання зазнало поразки, бо висунута його керівниками програма ще не стала загальнонародною. Звідси стихійність, брак належної згуртованості, розпорошеність сил повстанців та їхніх бойових дій - ті вади, через які козацько-селянські рухи 1630-х рр. не мали успіху. Об’єднання українців навколо ідеї визвольної боротьби потребувало часу. Отож, десятиліття «золотого спокою» 1638-1648 рр. для України було часом гуртування й нагромадження сил перед новим змаганням.

Поняття та терміни

Національно-визвольний рух. Слово «національний» утворене від іменника нація, що походить від латинського слова natio - народ. Отож, національним називають властиве нації або таке, що пов’язане з нею. Термін «національно-визвольний рух» витлумачується як рух народу за незалежність.

Повстання - форма збройного виступу на захист власних інтересів, що носить локальний характер, відзначається слабкою організацією й організованістю, керівники якого формулюють приблизно, а частіше зовсім не висувають програму ліквідації існуючої соціальної структури й захоплення політичної влади.