1340 р. - Похід польського короля Казимира на Львів. Початок боротьби за Галицько-волинські землі.
1340-1385 рр. - Князювання на Волині Любарта Гедиміновича.
1349 р. - Захоплення польським королем Казимиром III більшості земель Галицько-Волинської Русі.
1362 р. - Приєднання Київщини, Переяславщини і частини Чернігово-Сіверщини до Великого князівства Литовського.
1363-1394 рр. - Князювання Володимира Ольгердовича в Києві.
1385 р. Укладення Кревської унії.
1387 р. - Остаточне приєднання Галичини до Польського королівства.
1392-1430 рр. - Князювання Вітовтау Великому князівстві Литовському.
1434 р. - Утворення Руського воєводства Польщі. Включення Західного Поділля до складу Польської корони.
1432-1435 рр. - Боротьба українських та білоруських князів на чолі з Свидригайлом за незалежність Білорусі та України від Польщі. Утворення Великого князівства Руського. 1452 р. - Ліквідація Волинського удільного князівства.
1455-1470 рр. - Князювання Семена Олельковича - останнього удільного київського князя.
1471 р. - Ліквідація Київського удільного князівства і перетворення його на воєводство Великого князівства Литовського.
1481 р. - «Змова руських князів».
Боротьба Польщі, Угорщини та Литви за землі Галицько-Волинської держави
Зі смертю князя Юрія II Болеслава 1340 р. внутрішнє становище Галицько-Волинського князівства істотно погіршилося. Через відсутність спадкоємців із князівської родини тамтешні бояри запросили литовського князя Любарта Гедиміновича, який мав дружину з родини галицько-волинських князів і тому мав законні права на ці землі. Історики оцінюють правління Любарта Гедиміновича в галицько-волинських землях як період відновлення держави. Щоправда, свою владу Любарт зміг поширити лише на Волинь. Що ж до Галичини, то Любартова влада в ній була лише формальною. Реальним правителем у Галицькій землі був боярин Дмитро Дедько. Він володарював у Галичині впродовж 1340-1344 рр. від імені князя Любарта. Такий стан речей заповзявся змінити польський король, прагнучи приєднати Галицьку землю до своїх володінь.
Довголітня війна, що точилася до 1377 р. між Польщею, Угорщиною та Литвою закінчилася тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною опинилася під владою ставленика угорського короля, Волинь - під владою литовської династії.
Входження Київщини, Чернігово-Сіверщини, Поділля до складу Литовської держави
Інші українські терени литовці змогли приєднати до своїх володінь значно меншими зусиллями. Єдиною реальною силою, здатною протистояти просуванню Литви на українські землі, була Золота Орда. Проте контроль за підлеглими землями з боку монгольських ханів поступово втрачав жорсткість: давалися взнаки як велетенські розміри Орди, так і міжусобна боротьба, що дедалі гостріше спалахувала в монгольській державі. Більшість українських земель було приєднано до Литви за часів співправління князів-братів Ольгерда й Кейстута Гедиміновичів. Співправителі діяли надзвичайно злагоджено у втіленні зовнішньої політики. Кейстут опікувався відносинами з німецькими лицарями, а Ольгерд здійснював зовнішню політику в південному й південно-східному напрямках, уклавши угоду між Литвою й Ордою. Саме ця домовленість дозволила Ольгерду поширити свою владу на Київщину, Чернігово-Сіверщину та Поділля. Щоправда, й після прилучення українських земель до Литви данницька залежність цих територій від Орди ще якийсь час зберігалася. Підкорення литовськими князями русько-українських земель відбувалося в основному мирно. Здійснювалося воно здебільшого на взаємовигідних умовах: великий князь литовський зобов’язувався обороняти руські землі, вимагаючи натомість від населення покори. Так, утвердження литовських князів у Київщині, Чернігово-Сіверщині та на Поділлі деякі тогочасні джерела пов’язували з битвою між литовсько-українським військом та ординцями на Синіх Водах, що сталася 1362 р. (нині річка Синюха, ліва притока Південного Бугу).
Українські землі у складі Великого князівства Литовського та інших держав
Приєднання земель Південно-Західної Русі перетворило Литовське князівство на велику державу. До кінця 14 ст. вона являла собою федерацію земель-князівств, у тому числі українських - Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського, Подільського. Кожним із них, як і колись, правив удільний князь, щоправда, тепер уже не з руської династії Рюриковичів, а з литовської - Гедиміновичів. Київським і чернігово-сіверським володарями стали сини великого князя - Володимир і Дмитро-Корибут Ольгердовичі. На Волині княжив молодший брат Ольгерда Любарт, а після нього - Любартів син Федір, на Поділлі володарювали племінники Ольгерда - князі Коріатовичі. Нові князі швидко перетворювалися на українських литовської династії.
Особливості суспільно-політичного життя українських земель у складі Великого князівства Литовського в другій половині 14 ст.
Більшість українських земель протягом другої половини 14 ст. увійшла до складу Великого князівства Литовського (ВКЛ). Галичина опинилося у складі Польського королівства. Саме тому історики називають цей період литовсько-польською добою. Проте входження українських земель до складу інших держав не слід витлумачувати як переривання державотворчих традицій, оскільки за часів середньовіччя державу ототожнювали не з кордонами, а з особою володаря. Якщо в Галичині рештки української знаті справді втратили колишню владу, то у ВКЛ руські князі та бояри зберігали свої владні права.
Литовське князівство виникло в 13 ст. Його першим правителем був князь Міндовг.
• У другій половині 13 - на початку 15 ст. Литовське князівство бурхливо зростало, як припускають дослідники, через потужний тиск німецьких лицарів, які проголошували своєю метою навернення цього язичницького краю до християнства.
• Територіальне зростання відбувалося за рахунок східнослов’янських земель, що незабаром переважили споконвічні литовські території.
• Тогочасну Литовську державу зазвичай називають Великим князівством Литовським, а з огляду на значні білоруські та українські (руські, як тоді казали) території та умови їхнього перебування під владою великих князів литовських - Литовсько-Руською державою.
Перебування руських земель у складі ВКЛ характеризувалося низкою особливостей.
Русичі становили 90 % населення держави. їхня культура справила на литовців значний вплив. Вони переймали від українців та білорусів військову організацію та способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання і владарювання. Великого поширення з-поміж литовської знаті набула руська віра - так спочатку звалося в Литві православне християнство. Руська мова стала мовою великокняжого двору й державної канцелярії. Тому-то литовську владу руське населення не сприймало як чужу. Закріпленню руського впливу сприяли шлюби литовських князів із руськими князівнами. Тож назва «Литовсько-Руська держава» відображає умови тогочасного життя. Та найсуттєвішою особливістю перебування руських земель у складі ВКЛ було те, що литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Руські князі та бояри ставали на службу до великого князя литовського, за що за ними закріплювали їхні родові землі.
На місцях залишалася вся попередня система управління за принципом: «Старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо». Державна організація та соціальний устрій ВКЛ були продовженням державного ладу давньої Русі. До кінця 14 ст. на наших землях ще існували великі та малі удільні князівства, які й уособлювали збереження державних традицій та існування державних утворень на наших землях. Так тривало доти, доки литовський уряд не змінив своєї політичної орієнтації. Початком змін стало укладення Литвою унії з Польшею.
Свідченням успадкування державного ладу давньої Русі багатьох рис ВКЛ дослідники вважають князювання нащадків Ольгерда в Києві. Від 1363 р. в Києві князював Володимир Ольгердович. Охрещений матір’ю за православним обрядом, вихований на слов’янських звичаях і традиціях, литовський князь не був сприйнятий у Києві як чужинець і швидко порозумівся з місцевим боярством. Виявом економічної могутності та прагнення позбутися залежності від Вільна було карбування Володимиром власної монети. Київський князь почувався незалежним володарем. Це підтверджує і звучання його титулу: в нечисленних документах, що збереглися від тих часів, Володимир Ольгердович іменував себе «З Божої ласки князь київський».
Кревська унія
Зміни в становищі українських земель у складі Великого князівства Литовського сталися з приходом до влади великого князя литовського Ягайла Ольгердовича, який у своїй політиці почав більше зважати на Польщу. Утвердження нового правителя Литви відбувалося за складних обставин, адже Ягайло успадкував великокнязівський віленський стіл усупереч принципам родового старшинства: він був молодшим сином Ольгерда. Це викликало обурення старших Ольгердовичів. Не було миру і у взаєминах Ягайла із Кейстутом, який доводився йому дядьком. Режим їх співправління, успадкований від попередніх часів, проіснував лише кілька років. Між дядьком і племінником почалася відкрита боротьба, що закінчилася загибеллю Кейстута (1382 р.). Месником за батька став князь Вітовт Кейстутович. Непевна ситуація змусила Ягайла активніше шукати союзників усередині держави. Додержуючись традиції співправління, він наблизив до себе брата Скиргайла. Незабаром поляки запропонували Ягайлу одружитися з їхньою королевою Ядвигою і стати польським королем. Причиною таких клопотань з боку Польщі була загроза обом державам з боку Тевтонського ордену. Ягайло прийняв пропозицію.
Наслідком його згоди стало укладення між Литвою та Польщею в серпні 1385 р. в м. Крево (нині територія Білорусі) державно-політичного союзу, відомого в історії під назвою Кревської унії.
• Угода між литовськими князями та польськими можновладцями передбачала перехід у католицтво Ягайла, його родичів і всіх нехрещених литовців, шлюб Ягайла з Ядвигою і приєднання Великого князівства Литовського до складу Польської держави.
• У лютому 1386 р. Ягайло прийняв католицтво, взявши ім’я Владислав, одружився з Ядвигою і став польським королем.
• Незабаром до католицизму було прилучено й Литву, а литовських бояр-католиків урівняно у правах із поляками. Щоправда, провести до кінця укладену в Крево угоду й навіки приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської Ягайло так і не спромігся, бо в особі Вітовта Кейстутовича знайшов затятого прихильника державної незалежності Литви.
Воно було започатковане Острівською угодою 1392 р., за якою Ягайло мав повернути Вітовту всі батьківські землі (передусім Троцьке князівство, що його отримав від Ягайла князь Скиргайло) й визнати його довічним правителем Великого князівства Литовського, підкоривши його владі всіх удільних князів. Вітовт визнав себе васалом польського короля.
Галицькі та волинські землі після Кревської унії
Напередодні укладення союзу між Литвою та Польщею в Луцьку помер Любарт. Спадкоємець Любарта, його син Федір, був далеко не таким твердим і послідовним у захисті родинних володінь. Дуже швидко Федір втратив волинський стіл, а Волинь визнала зверхність Литви. Зі смертю польського короля Людвіка Угорського (1382) втратив підтримку й намісник Галичини Владислав Опольський. Польсько-литовському війську, що вступило у галицькі землі в лютому 1387 р., практично ніхто не чинив опору. Перемишль і Львів здалися без бою. Галицькі міщани оборонялися, а коли їхньому воєводі гарантували його володіння, він теж здав місто. Угорські гарнізони утримали лише окремі міста й замки в Прикарпатті. Галицька земля ввійшла до складу Польщі. Тоді ж було завершено завоювання Холмського та Белзького князівств.
Одразу після приєднання Галичини до Польщі польський уряд заходився примусово насаджувати католицизм: закривали існуючі, забороняли будувати нові православні церкви й монастирі; православним забороняли обіймати високі посади; насаджували зневагу до православної віри та руської культури.
Ліквідація українських удільних князівств
За правління Вітовта (1392-1430 рр.) багатьох литовських князів, які мали уділи в Русі-Україні, було позбавлено володінь. Протягом попередніх років вони почувались у своїх уділах як самостійні правителі, їхня залежність від великого князя литовського обмежувалася сплатою щорічної данини, визнанням його своїм зверхником та необхідністю за потреби надавати збройну допомогу. Самостійність удільних князівств непокоїла Вітовта. Він докладав зусиль, щоб ліквідувати найбільші князівства, урівняти князів з боярством.
Отже, протягом 1393 1395 рр. були позбавлені уділів найзначніші князі: Дмитрій Корибут у Новгороді-Сіверському, Федір Коріатович на Поділлі, Володимир Ольгердович у Києві.
Повстання литовсько-руської знаті на чолі з князем Свидригайлом
Після смерті Вітовта 1430 р. великим князем литовським було проголошено князя Свидригайла Ольгердовича. Він значно активніше за свого попередника почав здійснювати політику, спрямовану на розрив унії з Польщею і здобуття Великим князівством Литовським незалежності. У відповідь Польща, яка взагалі воліла не мати великого князя литовського, розпочала воєнні дії. Орієнтація Свидригайла на українську та білоруську знать спричинила невдоволення литовців, і за підтримки Польщі великим князем литовським було проголошено брата Вітовта - Сигізмунда. Усунення Свидригайла від влади 1432 р. обурило прихильників князя, яких було чимало серед української та білоруської знаті. Вони відмовилися визнавати владу Сигізмунда, який відновив унію з Польщею. За словами літописця, «князі руські й бояри посадили князя Свидригайла на Велике княжіння Руське». Сучасники цю подію сприйняли як поділ Великого князівства Литовського на дві держави - литовську й руську. До складу останньої - дослідники часом називають її Українсько-білоруською - ввійшли Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Східне Поділля, Смоленщина, Вітебщина та Полоцька земля. Протягом кількох наступних років польські, а також литовські можновладці, які орієнтувалися на Польщу, намагалися силою зброї скорити Свидригайла й повернута руські землі під владу великого князя литовського. Долю повстання Свидригайла визначила битва під Вількомиром (нині м. Укмерге в Литві) у 1435 р. Подібної битви ніколи не знало Велике князівство Литовське. У ній зійшлися армія великого князя литовського Сигізмунда, посилена польськими загонами, та військо Свидригайла, який очолив руську (українсько-білоруську) знать у боротьбі за її права. Свидригайло зазнав поразки. У полон потрапили 42 вірні йому князі, а 13 його прихильників загинули.
Повстання Великого князівства Руського проти Польщі та пропольськи й прокатолицьки налаштованої литовської родової знаті після невдалої битви не мало шансів на перемогу.
Князь Свидригайло
Рисунок на плиті 15 ст. в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря з написом про відбудову його Семеном Олельковичем
Відновлення та остаточна ліквідація Київського й Волинського удільних князівств
Князь Олелько Володимирович
Проте ще майже 100 років представники української аристократії, покликані за законами часу кінно і збройно захищати землі, якими володіли з діда-прадіда, чинили опір зазіханням литовських можновладців-католиків і Польщі, що ставали дедалі відчутнішими. Так, 1440 р. волинські князі Іван та Олександр Чорторийські організували змову і вбили великого князя литовського Сигізмунда. Одразу ж по тому на українських землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набули такої сили й розмаху, що литовські можновладці мусили відновити удільні Київське й Волинське князівства. Київським князем став Олелько (Олександр), син усунутого Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича, волинським - Свидригайло.
Однак зміцнення українських князівств суперечило політиці Литви й Польщі Саме тому відновлені князівства знову було ліквідовано: Волинське 1452 р., по смерті Свидригайла, а Київське - 1471 р., по смерті Семена Олельковича. Землі ліквідованих князівств було передано литовським намісникам, чим фактично встановлювалося панування чужинців.
Ліквідація удільних князівств викликала протести руських князів. Року 1481 нащадки Володимира Ольгердовича Михайло Олелькович, Федір Бельський та Іван Гольшанський змовилися усунути від влади великого князя литовського Казимира, який з 1447 р. був водночас і польським королем, а натомість поставити на великокнязівський стіл Михайла Олельковича. Проте змову було викрито. Страта Олельковича-молодшого поставила останню крапку в долі Київського удільного князівства, бо відтоді, як писав літописець, «у Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи». Наступною і, власне, останньою спробою відновити незалежність українських земель силою зброї з боку князів було повстання Михайла Глинського 1508 р., але й воно зазнало невдачі.
Отже, спроби української аристократії зберегти українську державність не мали успіху. Ліквідація удільних князівств для князівської верстви означала втрату державницького статусу, носієм якого вона виступала.