1890 рр. - Утворення в Східній Галичині Русько-української радикальної партії (РУРП) - першої політичної партії в Україні.

1894 р. - Відкриття кафедри історії України у Львівському університеті.

1899 р. - Утворення наймасовішої та найвпливовішої партії Західної України - Національно-демократичної партії (УНДП).

1899 р. - Вихід з РУРП соціалістичного крила, утворення - УСДП.

Утворення першої політичної партії в Україні - РУРП. «Україна ірредента» Ю. Бачинського

У другій половині 70-х років у громадське життя Галичини прийшло нове покоління діячів. Його очолювали студенти Львівського університету Іван Франко та Михайло Павлик. Притаманний молоді радикалізм, а також вплив Михайла Драгоманова зумовили критичне ставлення цих діячів не тільки до москвофільства, а й до народовства. Молоді радикали, захоплені соціалістичними ідеями, робили наголос насамперед на соціальних проблемах, прагнули надати українському національному рухові нового, європейського характеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ» вони прагнули залучити до політичної діяльності народні маси Галичини та Буковини. У жовтні 1890 р. радикали утворили першу в Україні політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Засновниками й лідерами новоствореної партії були І. Франко, М. Павлик, В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та ін. У своїй діяльності РУРП прагнула обстоювати соціальні інтереси українських селян Галичини й водночас захищати національні права українського народу. РУРП належала першість в аргументації вимоги політичної самостійності України.

Один із молодих членів радикальної партії Юліан Бачинський видав публіцистичний твір «Україна ірредента» (1895), в якому з позиції соціалістичних ідей обґрунтовував історичну правомірність домагань українців на окрему самостійну державу. Але бідою радикалів була їхня нехіть до Церкви, певна недооцінка частиною їх першорядності національних проблем, що зрештою пізніше усвідомив Іван Франко. Та й ідеї соціалізму він розумів інакше, ніж Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, і пророчо розгледів у теоретичних проектах основоположників марксизму страхітливі обриси поліцейської держави.

Згодом Франко відмовився від соціалістичних і федералістських ідей Драгоманова, віддавиш перевагу ідеям національної самостійності. «Все, що йде поза рами нації, - підкреслював І. Франко, - се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». В іншій статті він писав: «Вони не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи; трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі».

Творення українських політичних партій стало важливою прикметою нового етапу національного руху на західноукраїнських землях. Відбувався цей процес легально. На відміну від східноукраїнських західноукраїнські політичні організації були масовішими. Що ж стосується національного питання, то всі українські політичні організації підавстрійської України наголошували на своїй беззастережній відданості українському народові, вимагали повної рівності з поляками, вбачаючи кінцеву мету своєї діяльності у створенні самостійної Української держави.

«Новоерівська» політика народовців. Утворення УНДП та УСДП

Не поділяючи соціалістичних ідеалів молоді, народовці прагнули досягти піднесення українського руху легальним способом, тобто діючи в межах законів Австро-Угорщини. Так, 1890 р. лідери народовців О. Барвінський, Ю. Романчук, галицький митрополит С. Сембратович за підтримки В. Антоновича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, яка дістала назву «нової ери». Внаслідок політики «нової ери» й справді певною мірою було легалізовано українське культурне життя, були виконані майже всі обіцянки уряду. Активно впроваджувався фонетичний правопис, що дало можливість розвивати живу українську мову, розгорнуло свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке видавало «Записки НТШ», тощо. Однак ні про яке задоволення суттєвих політичних прав українців не йшлося. Власне, тому «нова ера» у відносинах з австрійськими урядовими колами тривала недовго. Це змусило Ю. Романчука й «Народну раду» вже 1891 р. відмовитися від новоерівської політики. Вони зблизилися з тим крилом радикальної партії, яке поступово відмовлялося від соціалістичних ідей на користь національної ідеї. Разом вони стали на шлях здобуття власної незалежної держави.

Наслідком такої плідної співпраці стало створення у 1899 р. Української Національно-демократичної партії (УНДП), яка стала головною політичною силою українства в краї.

Соціалістична течія суспільно-політичного руху Галичини також почала спиратися на українську національну ідею. Програма новоутвореної Української соціал-демократичної партії (УСДП), заснованої 1899 р. Миколою Ганкевичем, навіть ішлося про «вільну державу українського люду, вільну республіку», але на практиці ця партія дбала насамперед про вирішення соціальних питань.

Формуванню політичної свідомості галицьких українців сприяли масові заходи, першими з яких були урочистості в пам’ять 50-річчя «знесення панщини» 19 травня 1898 р. Тоді у Львові відбулося велике всенародне віче. Від імені політичних партій та українського населення Галичини віче проголосило самостійність українського народу. Українською національною маніфестацією стало і святкування у жовтні листопаді того самого року у Львові 100-річчя від дня виходу в світ «Енеїди» Котляревського.

Іван Франко, його роль у розвитку суспільно-політичної думки

Величезне значення у цій справі мала діяльність класика української літератури, вченого й громадського діяча Івана Франка (1856-1916), роль якого можна порівняти тільки з роллю Тараса Шевченка на Наддніпрянщині. «Великий Каменяр», «титан праці й велет духу» - так називаємо Івана Франка, віддаючи належне його самовідданій діяльності задля поступу рідного народу.

Увійшовши до складу редакції студентського журналу «Друг» Франко разом з друзями-однодумцями Михайлом Павликом, Іваном Белеєм, Володимиром Левицьким та іншими став змінювати напрям часопису, виступати за заміну штучного «язичія», яким він друкувався, живою українською мовою. Був членом студентської організації «Академічний гурток». У 1878 1881 рр. входив до складу редакції першої в Галичині соціалістичної газети «Ргаса» та організованого навколо неї польсько-українсько-єврейського соціалістичного комітету. Вів соціалістичну пропаганду серед робітників Львова, Борислава, Дрогобича та селян Галичини. За це чотири рази його заарештовували, і він відбував тюремне ув’язнення. У жовтні 1890 р. разом із М. Павликом, В. Будзиновським, Є. Левицьким та іншими він створив першу українську політичну партію - Русько-українську радикальну партію. Був її першим головою (до 1898 р.) та одним із головних ідеологів.

Іван Франко

Перехід на самостійницькі позиції зумовив вихід Франка із радикального табору. У 1899 р. він вийшов зі складу РУРП, мотивуючи своє рішення тим, що чує себе «насамперед русином, а потім радикалом», і приєднався до Української національно-демократичної партії. Перехід Франка в національно-демократичний табір був пов’язаний також із змінами у проводі українського національного руху в Галичині, зокрема з приїздом до Львова М. Грушевського. Завдяки підтримці М. Грушевського Франко в 1899 р. став дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. У 1898-1901 і 1903-1912 рр. очолював філологічну секцію, а в 1898-1900 і 1908-1913 рр. етнографічну комісію Наукового товариства ім. Т. Шевченка; був редактором багатьох видань товариства, зокрема в 1898-1907 рр. разом із М. Грушевським і В. Гнатюком редагував «Літературно-науковий вісник».

Українські культурні діячі під час урочистостей з нагоди сотої річниці виходу «Енеїди» Котляревського в жовтні 1898 р. у Львові

Сидять (зліва направо): М. Павлик, Є. Ярошинська, Н. Кобринська, О. Кобилянська, Д. Лепкий, А. Чайковський, К. Паньківський Стоять у першому ряді: І. Копач, В. Гнатюк, Й. Маковей, М. Грушевський, І. Франко, О. Колесса, Б. Лепкий. Стоять у другому ряді (зліва направо): І. Петрушевич, Ф. Колесса, Й. Кишакевич, І. Труш, Д. Лукіянович, М. Івасюк

Обгрунтуванню й популяризації національної ідеї як рушійної сили визвольних змагань, а також її утвердженню серед народного загалу Іван Франко віддав усе своє життя. Наприкінці життя І. Франко тяжко захворів, через що значною мірою відійшов від громадської діяльності, але залишався світочем розуму й незаперечним авторитетом серед західноукраїнців.

Поняття та терміни

Соціалізм - вчення, в якому як ідеал висувається здійснення принципів соціальної справедливості, свободи і рівності; суспільний лад, що ці принципи втілює.