989-996 рр. - Спорудження Десятинної церкви.

1017-1037 рр. - Спорудження Софійського собору, будівництво укріплень навколо «міста Ярослава», Золотих воріт у Києві.

1056-1057 рр. - Створення Остромирова Євангелія - першої датованої рукописної книги Русі.

1073 р. - Створення «Ізборника Святослава».

1073-1078 рр. - Будівництво Успенського собору Печерського монастиря в Києві.

1108-1113 рр. - Будівництво Михайлівського Золотоверхого собору Михайлівського монастиря в Києві.

1157 р. - Будівництво Успенського собору в Галичі.

1113 р.- Укладення Нестором першої редакції «Повісті минулих літ».

1187 р. - Створення «Слова о полку Ігоревім».

Писемність

Дослідники мови твердять, що вже в другій половині 9 на початку 10 ст. в наших предків існувало письмо. Саме ним скріплювали угоди перші київські князі з візантійськими володарями. Той давній алфавіт було створено на основі грецького - та це й не дивно з огляду на давні зв’язки східних слов’ян із греками; у Візантії, з якою молода Руська держава мала найтісніші відносини, державною мовою також була грецька.

Доказом існування власної оригінальної абетки в давніх українців є знахідка напису на стінах Софійського собору. Київський книжник у 11 ст. ретельно виписав на стінах тільки-но збудованого храму абетку, що відрізнялася від поширеної на ті часи кириличної, створеної для передачі на письмі однієї з південнослов’янських мов із застосуванням грецьких літер просвітителями Кирилом і Мефодієм та перенесеної на наші терени з прийняттям християнства. Віднайдена на стінах Софії абетка відрізнялася від пізнішої кирилиці кількістю й написанням деяких букв. На думку дослідників, із застосуванням тієї абетки було написано чимало пам’яток, які однак були знищені як язичницькі після впровадження християнства.

Із прийняттям християнства на наших землях поширилася церковнослов’янська, або староболгарська, мова - мова православної церкви. Суттєво відрізняючись від народнорозмовної мови, вона все ж мала з нею спільні риси, оскільки грунтувалася на близькій, теж слов’янській мові, і тому була зрозуміла, особливо освіченим людям - духівництву, князям та боярам. Проте перші пам’ятки, створені церковнослов’янською мовою, засвідчують істотні впливи мови живої.

Тому вчені кажуть, що в Київській Русі існувало два варіанти писемної літературної мови: церковнослов'янська, якою писалися найважливіші богослужбові книжки, та церковнослов'янська зі значними вкрапленнями живої мови (для пізнішого часу її називають книжною староукраїнською) - нею писали різні документи та літературні твори світського спрямування.

Обидві писемні мови істотно відрізнялися від живої тогочасної української мови, якою користувалися в усному мовленні. Та так було не лише в руських землях, а й скрізь у Європі, де літературною (книжною) мовою для багатьох народів була латина.

Абетка, виявлена на стіні Софійського собору в Києві

Поширення писемності. Найдавніші пам’ятки писемності

Наші уявлення про рівень письменності населення Київської Русі грунтуються не стільки на збережених книжкових пам’ятках (адже книги створювалися найосвіченішими людьми), скільки на випадкових написах на побутових речах, зброї, стінах храмів, каменях тощо.

Такі написи називають епіграфічними пам’ятками.

Ті ж з-поміж епіграфічних пам’яток, що видряпані на поверхні, - називають графіті.

Надзвичайно цінним історичним джерелом є графіті Софії Київської. Дуже цікавим є напис, що його вважають найдавнішим датованим руським записом.

Меч 11 ст. з околиць Києва з написом «Коваль Людота»

Пряслице з написом. Київ, 11-12 ст.

Уламок корчаги 11 ст. з написом

• Зроблено його було 3 березня 1052 р. в тому-таки Софійському соборі.

• У ньому повідомляється про грім, очевидно, блискавку, що вдарила в Софійський собор.

• Напис на 16 років старший за знаменитий напис на Тмутараканському камені 1068 р., в якому розповідається про те, як тмутараканський князь Гліб міряв взимку море по льоду від Тмутаракані (сучасна Тамань) до Корчева (Керчі).

У Києві виявлено й інші епіграфічні знахідки на ремісничих виробах: пряслицях, ливарних формочках, господарських посудинах - корчагах, давній цеглі тощо. На пряслицях найчастіше писали імена власників: «Княжо єсть», «Молодило»; на корчагах писали про вміст посудини або називали ім’я його власника.

До нашого часу від доби Київської Русі та Галицько-Волинської держави, як це не прикро усвідомлювати, збереглося дуже мало книг.

Найдавнішими з-поміж них є: Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, «Ізборник Святослава» 1073 р. та «Ізборник» 1076 р., Мстиславове Євангеліє.

Цей почесний список очолює славнозвісне Реймське Євангеліє, яке у своєму посазі привезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Анна.

• Щоправда, точна дата створення рукопису невідома: вчені датують його 40- ми рр. 11 ст.

• Своєю назвою Реймське Євангеліє завдячує м. Реймсу у Франції, де воно зберігається нині, хоча створили його київські книжники - спеціально для княжої родини, адже призначалося воно (на це вказує невеликий розмір) для особистого користування.

Найдавнішою датованою книжною пам’яткою Русі є Остромирове Євангеліє.

• Створили цю книгу (власне, переписали) в Києві в 1056-1057 рр.

• Остромирове Євангеліє - пам‘ятка виняткової мистецької вартості: її сторінки оздоблені зображеннями євангелістів, кольоровими заставками й кінцівками, великими ініціалами.

• Деякі рядки тексту написано золотом.

• Остромирове Євангеліє призначалося для церковного вжитку, тож має великий формат.

З-поміж найдавніших книг, що збереглися донині, є й такі, які призначалися для світського читання. Йдеться про «Ізборники» - збірки різних творів грецьких авторів богословського та повчального змісту, більша частина яких розтлумачує складні місця з Біблії, це, так би мовити, своєрідні енциклопедичні довідники.

• їх збереглося два - 1073 і 1076 рр. Перший у назві береже ім’я київського князя Святослава Ярославича, хоч, як зазначають дослідники, замовляв цю книгу його брат - князь Ізяслав.

• Та Ізяславові не судилося увічнити своє ім’я в книзі, бо його вигнали з київського столу брати.

• На київському столі утвердився Святослав і поквапився вписати своє ім’я в тільки-но створеному рукописному шедеврі: за наказом нового київського володаря було переписано посвяту князеві, внесено ще деякі зміни. Відбувалося те року 1073.

Сторінка Реймського Євангелія

Сторінка Остромирового Євангелія з заставкою та ініціалом

Сторінка «Ізборника Святослава» 1073 р.

• «Ізборник Святослава» розкішно орнаментований мініатюрами, заставками, численними ініціалами.

• А от «Ізборник» 1076 р. оздоблений значно скромніше, хоча не поступається першому ретельністю переписувача.

З книжкових пам’яток 12 ст. найбільш відоме Мстиславове Євангеліє, переписане близько 1115 р.

• Книга написана на 213 аркушах.

• Її тексти прикрашено художніми заставками та ініціалами, розмальованими різними фарбами.

• Початкові слова читань написані розчиненим золотом.

• На окремих аркушах вміщено зображення євангелістів.

• 3 приписки до Євангелія відомо, що його переписав Олекса, а золотом писав майстер Жаден.

• Мстиславове Євангеліє написане було в Києві на замовлення Мстислава Володимировича, сина великого князя київського Володимира Мономаха.

Освіта

Численні джерела свідчать про високий рівень розвитку освіти за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Щоправда, безпосередніх відомостей про тогочасні школи або про кількість освічених русичів відомо не вельми багато. Піклування про освіту від часів запровадження християнства перебрали держава й церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала школа для навчання дітей з найближчого оточення князя. Існувала школа й при Софійському соборі. Року 1086 онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Київському Андріївському монастирі школу для жінок. Монастирі були центрами освіти і в Галицько-Волинському князівстві. Знахідки берестяних грамот, бронзових та кістяних писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише в стольному граді, а й у різних частинах галицької та волинської земель. Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигороді та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках - у Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Острозі.

Розвиток літератури

Високий рівень освіченості руського населення, сприятливі умови для створення книжок, шанобливе ставлення до них сприяли розвиткові оригінальної літератури.

Усна народна творчість. Ще до виникнення писемності у східних слов’ян існували: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні. Від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави до нас дійшли легенди й перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, казки, колядки, прислів’я, приповідки, магічні заклинання й замовляння. Чудовими пам’ятками були билини (старини). Найдавнішими, найбільшими за обсягом і найвартіснішими в художньому та історичному аспектах вважаються билини Київського, або Володимирового, циклу. Оповіді в них пов’язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром Красним Сонечком. Билини київського циклу складалися в 10-11 ст. Вони оспівують мужність і хоробрість богатирів, які боронили рідну землю від ворогів. У 13-14 ст. билини наповнюються новими сюжетами, пов’язаними зокрема з реаліями Галицько-Волинської держави: про князя Романа, Михайла Козарина та інших.

Початки літературного життя на наших теренах, крім уснопоетичної творчості, мали ще одне джерело - літературні твори інших народів, які через переклади церковнослов’янською мовою прийшли після впровадження християнства, передусім релігійні твори.

Оригінальна література. Оригінальна, тобто власна, незапозичена літературна творчість наших предків за часів Київської Русі була започаткована літописами - до такого висновку спонукають ті літературні пам’ятки, що збереглися дотепер. Вважають, що найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині 9 ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ». Його створено на початку 12 ст. При складанні «Повісті...» використано давніші літописи.

• «Повість...» збереглася в багатьох списках. Найстаріші з них - Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (перша половина 15 ст.).

• У «Повісті...» викладено події від 860 р. до 1111 р.

• Один із пізніших списків цього літописного зведення зберіг ім’я автора-упорядника - ченця Києво-Печерського монастиря Нестара.

• До продовжень «Повісті...» належить Київський літопис, який охопив час від 1111 р. до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях Київської Русі, але в центрі оповідей - Київ і Київська земля. Основний зміст літопису - боротьба князів за київський стіл, боротьба русичів проти половців.

Найвидатнішою пам’яткою літописання Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський літопис.

• На відміну від інших літописів, цей не поділяється на датовані літописні записи, а містить своєрідні повісті про воєнні походи та інші події. Він складається з двох частин. У першій ідеться про події в Галицькій землі з 1205 р. до кінця 50-х рр. 13 ст. і є, власне, життєписом князя Данила Романовича.

Зліва - берестяні грамоти зі Звенигорода, 1110—1137 рр. Справа - типи писал із давньоруських городищ 12-13 ст. у Белзі (1, 4), Жидачеві (2), Львові (3)

Власноручний напис-графіті боярина Ставра Годиновича, героя однієї з билин Київського циклу, на стіні Софійського собору в Києві, 1118 р.

• Друга частина Галицько-Волинського літопису пов’язана з Волинською землею й волинськими князями. У ній оповідається про події від середини до кінця 13 ст. Як уважають дослідники, ця частина-літопису писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.

У записах Лаврентіївського списку під 1096 р. вміщено пам’ятку, відому під назвою «Повчання» Володимира Мономаха».

• «Повчання» звернене до дітей Мономаха.

• На переконання Мономаха, князь має подавати своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчати гідній цього високого звання поведінці та способу життя.

• Князь повинен піклуватися про підданих, не покладатися на управителів, слуг чи бояр, а сам стежити за справами в державі; не допускати, щоби сильні пригнічували слабких, щоб злочинців карали на горло; у походах жити одним життям із дружинниками.

• У другій частині «Повчання» Володимир Мономах розповів про різні випадки із свого життя, а також про власні добрі вчинки: він добровільно віддав Олегові Чернігівське князівство, боровся проти усобиць, здійснив 83 великих походи, уклав 19 мирних угод із половцями, відпустив багатьох полонених тощо.

Найвизначнішою пам’яткою руської літератури є «Слово о полку Ігоревім».

• Тривалий час ця перлина давньоукраїнського письменства була невідомою: її випадково знайшли на початку 90-х рр. 18 ст. в одному з рукописів 16 ст.

• «Слово...» написане на основі конкретного історичного факту - невдалого походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців.

• Автор закликав князів забути чвари, об’єднатися й захистити рідну землю від небезпечного ворога.

• На думку дослідників, «Слово...» створене по свіжому сліду події - десь у серпні-вересні 1187 р.

Природничі та математичні знання

Основним джерелом наукових знань русичів було буденне життя: господарська діяльність на землі, ремесло, будівництво, торгівля тощо. Виробнича діяльність збагатила русичів знаннями про властивості різних речовин і матеріалів. Адже знання хімічних властивостей та особливостей будівельних матеріалів застосовували у виготовленні скла, мозаїк, різнокольорових емалей, черні, фрескових розписів храмів тощо. При зведенні будівель застосовувались і математичні знання. Значного розвитку на Русі досягай географічні знання. Так, у «Повісті минулих літ» місце проживання східнослов’янських племен літописець пов’язував із річками Дунаєм, Дніпром, Моравою, Прип’яттю, Двіною, Десною, Сулою та ін. Він досить докладно описав шлях «з варягів у греки», що пролягав уздовж Дніпра, Ловаті, Ільменського озера, річки Волхова і далі - морем Варязьким. Літописець зауважував також, що з Варязького моря можна «йти до Рима», а від Рима прийти так само морем до Царгорода. Волгою, за словами літописця, на схід пролягав торговельний шлях, яким можна досягти Хорезма і Каспійського моря. У літописі названо багато тогочасних і давніх країн, що також свідчить про досить гарну обізнаність русичів у царині географії.

Писемні джерела згадують і перших лікарів-професіоналів. Один із них - Агапіт, чернець Києво-Печерського монастиря - лікував хворих у 12 ст. У літописі описуються й випадки хірургічного лікування хворих. У 1076 р., наприклад, київському князю Святославу Ярославичу було зроблено операцію з видалення пухлини на шиї.

Музична творчість Київської Русі та Галицько-Волинської держави

Чи не найпопулярнішим мистецтвом за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави була музика. Гра на різноманітних музичних інструментах супроводжувала родинні свята, хліборобські обряди. Під звуки труб, бубнів князівські дружини вирушали в похід, вступали в бій із супротивником. Інструментальна музика звучала також під час урочистих церемоній та різноманітних бенкетів і розваг у дворах панівних верств. Про музичні інструменти тих часів дослідники знають чимало. Це були: струнні щипкові інструменти — гуслі, лютня; смичкові - гудок і смик, духові - роги (їх виготовляли з рогів вола, барана, козла, тура), труби, свистки, свирілі, дудки, флейти; ударні - бубни, тарілки або кімвали, різноманітні дзвіночки і брязкальця. Найулюбленіший інструмент русичів - гуслі.

Здавна на наших землях були люди, які заробляли мистецтвом музики, жили з нього, тобто професійні музиканти, артисти. Особливу любов русичів зажили співці билин і переказів. Найяскравіший представник таких виконавців - Боян, якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Дослідники припускають, що він жив у 11 ст. при дворі Святослава Ярославича. У Галицько-Волинському літописі під 1241 р. згадується галицький «славетний співець» Митуса.

Великий музичний оркестр зображено на відомій фресці 11 ст. Софійського собору.

• Кожна з постатей музикантів на фресці має свій музичний інструмент.

• Тут і величезна ліра, і орган, і флейта. Артисти грають на них, сидячи на лаві.

Будівництво фортець і міських укріплень. Забудова міст

Головними осередками розвитку архітектури за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави були міста. Найбільше споруджували наші предки будівель буденних. Йдеться передусім про міські оборонні споруди. Для давньої Русі характерними були дерев’яні та земляні оборонні укріплення. Головною частиною міських фортець за тих часів були зруби - городні. Зразком давньоруських оборонних укріплень, що збереглися до наших днів, можуть служити вали Білгорода (нині с. Білогородка Київської області) - могутньої фортеці, закладеної Володимиром Великим.

Великі міста складалися переважно з трьох частин. Перша - це дитинець, найстаріша частина міста, фортеця, укріплена стінами, валами й ровами. На дитинці споруджували князівські та боярські двори, найважливіші церкви та собори. Розміри дитинця були різними: від 10 гектарів у найбільших містах (Києві, Переяславі) до 0,5-1 гектара у менших центрах. Другу частину міста становив окольный «город» (інша назва - поділ). Найчастіше його будували з напільної сторони дитинця і теж оточували укріпленнями. Ця частина тогочасного міста сягала у великих містах 50-100 гектарів. Саме тут мешкали ремісники та купці, тут був торговий майдан, численні церкви й монастирі. Поза міськими укріпленнями були передмістя^- - сторони, або кінці. їх заселяли ремісники певної спеціальності: кожум’яки селилися біля води, гончарі - біля виходу глин тощо. Забудова давньоруських міст була менш щільною, ніж забудова міст Західної Європи та Візантії. Зате залишалася земля для присадибних садків. Будівлі розташовували рядами, між якими лишали проїзд - вулицю. Напрям вулиць давньоруського міста нерідко залежав від рельєфу місцевості. Сходилися вони до торгової площі, біля міських брам чи дитинця. Вулиці вимощували дерев’яними настилами. Втім, траплялося мощення великими кам’яними брилами, обтесаними з лицьового боку, або битою цеглою.

Реконструкція оборонної стіни Білгорода

Боярська садиба в Києві

Житлові квартали 11-12 ст. київських майстрів

Кам’яне храмове будівництво Київської Русі

Камінь у будівництві наші предки почали застосовувати в 10 ст. Найдавнішу кам’яну споруду - князівський палац - було відкрито археологами на Старокиївській горі. У літописі ця споруда згадується під 945 р. Протягом 989-996 рр. у Києві з каменю будували храм Богородиці, відомий під назвою Десятинної церкви - перший християнський кам’яний храм Київської Русі. Кам’яне будівництво особливо пожвавилося за князювання Ярослава Мудрого. У Києві тоді було збудовано найбільший собор держави - Софію Київську, Золоті Ворота, храми Георгіївського та Ірининського монастирів. Будівництво розгорталося не тільки в стольному місті. У Чернігові князь Мстислав Володимирович 1036 р. заклав Спасо-Преображенський собор. Видатною пам’яткою давньоруської архітектури був Успенський собор Печерського монастиря, збудований протягом 1073-1078 рр. Він став своєрідним взірцем храмових споруд. Так. у 1108-1113 рр. великий київський князь Святополк-Михайло Ізяславич збудував Святомихайлівський Золотоверхий собор, який значною мірою, хоч у дещо зменшеному вигляді, повторював Успенський собор. Прикметно, що більшість відомих нині мурованих архітектурних пам’яток було споруджено за часів роздробленості. Тільки в Києві тоді збудували 19 кам’яних споруд; зокрема церква Спаса на Берестові (1125), Богородиці Пирогощої на Подолі (1136), Кирилівська церква тощо. Багато храмів з’явилося в Чернігові. Досконалістю й майстерністю виконання вражають Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська й П’ятницька церкви. Перші кам’яні храми враали своїми розмірами, проте від кінця 12 ст. руські будівничі почали відмовлятися від грандіозних споруд, віддаючи перевагу храмам, меншим за розмірами, але яскравішим за оздобленням. Найпоширенішим відтоді в руській архітектурі став однокупольний храм пірамідальної конструкції.

Спасо-Преображенський собор у Чернігові, 11 ст.

Борисоглібський собор у Чернігові, 12 ст.

П’ятницька церква в Чернігові, кінець 12 - початок 13 ст,

Макет Десятинної церкви

Реконструкція вигляду східної частини Софійського собору з п’ятьма апсидами

Особливості архітектури Галицько-Волинського князівства

Якщо на землях Волині будівничі дотримувалися традицій, що склалися на придніпровських теренах, то в Галицькій землі застосовували здобутки романської архітектури, поширеної в Угорщині, Чехії, Польщі. Галицькі будівничі споруджували храми й палаци з місцевого каменю-вапняка, брили якого старанно обтесували. Вапняні блоки клали на тонкі шари вапняного, без домішки цементівки, розчину.

Особливостями галицької архітектури є надзвичайна різноманітність типів споруд, для оздоблення яких часто використовували білий камінь та спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, з рослинним і геометричним орнаментами тощо.

Розквіту архітектура Галицької землі досягла у 12 ст. за князювання Ростиславичів. У стольних містах тоді з'явилися муровані князівські палаци, кам’яні храми, оборонні споруди. Найвідомішою пам’яткою галицької архітектури є грандіозний Успенський собор у Галичі, збудований у середині 12 ст. Фундамент його було відкрито в 30-х рр. 20 ст. То був білокам’яний, оточений галереями храм, прикрашений фігурним та орнаментальним різьбленням. Величний собор, який був трохи менший за Київську Софію, символізував могутність Галицького князівства та її володаря Ярослава Осмомисла. У соборі під час розкопок фундаменту було виявлено саркофаг самого князя. Єдиною спорудою давнього Галича, що збереглася до наших часів, є церква св. Пантелеймона, побудована в другій половині 12 ст. (нині с. Шевченкове Галицького р-ну Івано-Франківської області).

У 13 ст. значним архітектурним центром був Холм, де продовжували розвиватися традиції галицької архітектури. На жаль, жодна з пам’яток холмської архітектури не збереглася, але Галицько-Волинський літопис розповідав про собор Іоанна Златоуста, який князь Данило спорудив і відновив після пожежі Холма 1256 р.

Серед збережених храмових споруд Волині найстарішим є Успенський собор у Володимирі, збудований за князя Мстислава Ізяславича в 1160 р. У 13 ст. на Західній Волині з’явився новий тип оборонних споруд - великі оборонні вежі-донжони, побудовані з каменю або цегли.

Образотворче мистецтво

З-поміж пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення - мозаїки та фрески, якими оздоблювалися храми. Шедеврами світового рівня є мозаїки Софійського та Михайлівського соборів у Києві.

Як і мозаїки, фрески в руських храмах творилися за візантійськими традиціями. Крім мозаїк і фресок, храми оздоблювали іконами.

• Перші ікони привозили на Русь із Візантії. Траплялося таке й пізніше. Так, шанованою на Русі була ікона Вишгородської Богоматері. її привезли в середині 12 ст. з Константинополя. Вона прикрашала храм святих Бориса і Гліба у Вишгороді, звідки князь Андрій Боголюбський 1155 р. вивіз її до Владимира-на-Клязьмі.

У 2000 році на Волині віднайшовся ще один шедевр константинопольського малярства 11-12 ст. - Холмська ікона Богородиці.

Незабаром після впровадження християнства на наших теренах виникали місцеві осередки іконопису. Створювали ікони в іконописних майстернях у монастирях. Діяли вони в Києві, Чернігові, Галичі тощо. Однак переважну більшість ікон княжої доби втрачено. Мало відомо й про тогочасних іконописців. Джерела зберегли відомості про одного з найперших руських іконописців - київського майстра Аліпія. Від нього бере свій початок славетна малярська школа Києво-Печерського монастиря. Унікальною пам’яткою цього малярського осередку є ікона Богородиці зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими, яку за найсучаснішими дослідженнями датують початком 12 ст.

Традиційність тогочасного образотворчого мистецтва пов’язана з його церковним характером. Адже головним завданням, поставленим тоді перед мистецтвом, було наочне розкриття мистецькими засобами провідних ідей християнської віри.

Богоматір-Оранта. Мозаїка Софії Київської

Ікона Вишгородської Богоматері

Холмська ікона Богородиці

Найвидатнішою і найхарактернішою пам’яткою малярської культури княжої України в іконописі є віднайдена в середині 80-х рр. 20 ст. й повернута із забуття завдяки реставрації ікона Богородиці (остання третина 13 ст.) з Успенської церкви в с. Дорогобужі на Волині.

Відомою іконою українського малярства першої половини 14 ст. є Богородиця з Покровської церкви в Луцьку.

Книжкова мініатюра

Шедевром світового мистецтва є мініатюри «Остромирового Євангелія» (1056—1057 рр ).

• Книгу прикрашено численними ініціалами, заставками й трьома сторінковими мініатюрами з зображенням євангелістів Іоана, Марка й Луки.

• Про багатство й вишуканість мініатюр «Остромирового Євангелія» свідчить сам лише перелік барв: синя, червона, темно- й світло-зелена, вишнева, червоно-коричнева, вохриста, світло-бузкова, золота.

Цікавим прикладом мистецтва книжкової мініатюри є «Ізборник Святослава» 1073 р.

• На другому аркуші цієї книги, вміщено мініатюру, на якій зображено князя Святослава Ярославича із сім’єю. Це перший давньоруський груповий портрет реальних людей. З мініатюри довідуємося багато подробиць тогочасного життя, зокрема, те, який одяг тоді носили представники заможних верств.

Богоматір Печерська зі Святими Антонієм та Феодосієм Печерськими

Ікона Богородиці з Успенської церкви в Дорогобужі

Сторінкова мініатюра із зображенням євангеліста Луки з Остромирового Євангелія

Міжнародне значення Київської Русі та Галицько-Волинської держави

Київська Русь та Галицько-Волинська держава були активними учасниками тогочасного міжнародного життя. Протягом кількох століть існування вони суттєво впливали на розвиток європейської цивілізації. Розташовані в східній частині Європи, налагодили різноманітні зв’язки з Візантією, південними слов’янами, з країнами Західної Європи та арабського Сходу. Роль Київської Русі в тогочасному світі великою мірою визначалась її розташуванням на шляху «з варягів у греки» та на шляху від Києва через Краків і Прагу в Південну Німеччину, до міста Регенсбурга на Дунаї. Особливе значення мало торговельне партнерство руських земель із Візантією.

Київська Русь та Галицько-Волинська держава постійно перебували у вирі політичних подій.

Про велику політичну роль Русі в тогочасній Європі красномовно свідчать розгалужені династичні шлюби руських князів. Військова міць Київської держави давала можливість протягом сторіч успішно захищатися від нападів кочових народів, зокрема печенігів і половців. Київська Русь стала своєрідним шитом для захисту народів Центральної та Західної Європи від монгольської навали. Міжнародне значення Київської Русі та Галицько-Волинської держави визначає і жваве культурне спілкування. Найбільший вплив на культуру руських земель мала Візантія. Висловлюючись образно, зерна візантійської культури проростали в слов’янському грунті.

Виявом міжнародного авторитету Галицько-Волинської держави було коронування князя Данила Романовича. Ця подія засвідчує європейську орієнтацію зовнішньої політики Галицько-Волинської держави. Адже Данило Романович прагнув разом з королівською короною отримати підтримку європейських володарів у боротьбі з Золотою Ордою.

Поняття та терміни

Етнос, або народ - це історично сформована людська спільнота, яка відрізняється від сусідів окремою власною територією (батьківщиною), культурою, мовою, психологією та свідомістю.

Ікона - (з грец. зображення, образ) - зображення Ісуса Христа, Богоматері, святих, подій Святого Письма. Ікони як правило писалися на дошках, але, по суті, іконами є й розписи на стінах храмів, і мозаїки, й малюнки на сторінках рукописних книг, різьблення по каменю чи дереву тощо. Ікони творили за певними правилами - канонами, які не можна було змінювати. В цьому одна з головних відмінностей ікони від картини.

Фреска - картина, намальована спеціальними фарбами на сирому тиньку.

Книжкові мініатюри - ілюстрації, якими оздоблювали рукописні книги.