1873 р. - Відкриття з ініціативи Київської громади Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.
1876 р., травень. - Підписання «Емського указу» - розпорядження Олександра II про заборону видання українським правописом як оригінальних творів, так і перекладів (навіть текстів до нот), а також завезення до імперії українських книг і брошур, надрукованих закордоном.
1878 р. - Початок закордонної діяльності М. Драгоманова.
1882-1906 рр. - Видання журналу «Киевская старина».
1892-1893 рр. - Діяльність таємної студенської організації Братство тарасівців.
1897 р. - Утворення на з'їзді громад Загальноукраїнської безпартійної організації (ЗУБО) на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським.
1900 р. - Утворення Революційної української партії (РУП) - першої політичної партії в підросійській Україні.
Стара Київська громада. Заснування і діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. «Київський телеграф»
На початку 70-х років в Україні відродився громадівський рух. Очолила його знову Київська громада. Один із найактивніших київських громадівців Павло Житецький так характеризував світоглядні позиції громадівців: «Ми вже добре знали, що однієї свободи мало - без науки, без європейської освіти. Нам був дуже противний як польський, так і московський націоналізм з інстинктами державного насильства». Першим виданням, що з’явилося на світ завдяки старанням і матеріальній підтримці Київської громади, стали укладені І. Рудченком два випуски збірника «Народные южно-русские сказки». У 1872 р. громада допомогла Л. Глібову перевидати збірку його байок.
У 1873 р. громада домоглася відкриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Його форми діяльності якнайкраще підходили громадівцям для легалізації їхньої справи. У від ділі працювали найактивніші громадівці - історики В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, І. Лучицький, правознавець О. Кістяківський, економісти М. Зібер, С. Подолинський, філолог П. Житецький, етнографи О. Афанасьєв-Чужбинський, Ф. Вовк, П. Чубинський, І. Рудченко, О. Русов, композитор М. Лисенко та ін. Вони зібрали й підготували до видання численні матеріали з етнографії, археології, статистики, історії, географії, природознавства, економіки, що мали велику наукову вартість.
Так, у 1874 1875 рр. було підготовлено й видано «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича та М. Драгоманова, що їх М. Грушевський назвав «однією з найзаслуженіших і найславніших українських наукових праць». Вийшли друком також «Чумацькі народні пісні», зібрані І. Рудченком з додатком - нотами, підготовленими М. Лисенком, «Кобзар» Шевченка в 2 частинах. Зусиллями громадівців побачили світ декілька томів матеріалів етнографічно-статистичної експедиції, що була проведена у 1869-1871 рр. у Південно-Західному краї під керівництвом українського етнографа П. Чубинського. Справді європейського розголосу набрав археологічний з’їзд, що відбувся в Києві в 1874 р. Було створено етнографічно-географічний музей, встановлено наукові зв’язки з ученими слов’янських країн, підготовлено до видання твори М. Максимовича.
Та чи не головним своїм обов’язком громадівці вважали пробудження національної свідомості українського народу. Скориставшись послабленням цензури на початку 1870-х років, вони розпочали публікацію цілої серії українських популярних книжок (серед яких «Про українських козаків...» М. Драгоманова, «Катерина» Шевченка, «Запорожці» І. Нечуя-Левицького). Ці книжки тисячами примірників розповсюджувалися серед селян. У 1874 1875 рр. Київська громада взяла на себе редагування російськомовної газети «Киевский телеграф», перетворивши її на власний друкований орган.
Емський указ
Активна діяльність Київської громади спричинила протидію російського уряду. Вінцем антиукраїнських акцій став Емський указ 17 травня 1876 р. Його підписав сам імператор Олександр II, перебуваючи на відпочинку в німецькому місті Емс (під Вісбаденом). Це не була випадковість. Указ ретельно готувала з літа 1875 р. спеціальна урядова комісія «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». На підставі цього указу практично повністю заборонялося друковане українське слово, театральні вистави, виконання зі сцени українських пісень, ввезення ззакордону книг і часописів, друкованих українською мовою. Виняток стосувався історичних документів та певною мірою художніх творів, але при цьому було заборонено вживати якісь інші літери, крім тих, які існують у російській мові. Довелося українські тексти друкувати так званою ярижкою, яка неадекватно передавала фонетику української мови («їхати» передавалося як «йихаты» і т. д.). У 1881 р. все ж дозволили ставити українські п’єси та співати українські пісні, але було закрито київську філію Російського географічного товариства, припинено видання газети «Київський телеграф», вжито репресій щодо громадівців. Українське суспільство й прогресивна європейська громадськість виступали проти Емського указу. Та тільки завдяки революційним подіям 1905 р. цар Микола II відмінив його. Саме тоді Російська академія наук устами своїх провідних філологів врешті визнала факт існування української мови як цілком самостійної, а не наріччя мови російської.
Справа громадівців не була марною. Адже громади об’єднали два покоління українських патріотів - кирило-мефодіївців та молодше, котре заявило про себе наприкінці 1850-х років. Слід відзначити активізацію українського жіночого руху. Дочка відомого письменника Михайла Старицького - теж письменниця Людмила Черняхівська-Старицька разом з Марією та Ганною Чикаленками започаткували в Києві «Жіночу громаду».
М. Драгоманов, його діяльність за кордоном
Аналізуючи внесок в український рух Михайла Драгоманова (1841-1895), видатного українського громадсько-політичного діяча, вченого-історика, літературознавця, етнографа, фольклориста, економіста, філософа та публіциста, Іван Франко писав: «В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип - свідомого європейця й не менш свідомого українця». М. Драгоманов - один із лідерів громадівського руху. Провадив активну наукову та культурно-просвітницьку діяльність, етнографічні та фольклористичні дослідження. Внаслідок урядових репресій 1875 р. був звільнений з Київського університету і змушений емігрувати. Від 1876 р. розпочався Женевський період діяльності Драгоманова. 15 років, проведених у Женеві, він віддав справі європеїзації українського визвольного руху. У численних публікаціях, виступах на міжнародних наукових конгресах і з’їздах Драгоманов знайомив світову громадськість з проблемами українства.
Перебуваючи в Женеві, Драгоманов за фінансової підтримки Київської громади започаткував видання першого українського суспільно-політичного часопису «Громада» (з перервами виходив від кінця 1870 до початку 1880-х років). На сторінках журналу Драгоманов розмірковував про способи розв’язання українських національних проблем. Дедалі частіше в своїх статтях він покликався на радикальні соціалістичні ідеї. Втративши віру в можливість відновлення національної державності, закликав до об’єднання всі прогресивні сили східноєвропейського регіону та обстоював ідею утворення федеративної держави, в якій Україна мала отримати права культурно-національної автономії. Зразком для утворення такої держави Драгоманов вважав тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії. Такі переконання змушували його спрямовувати український громадський рух на боротьбу за демократизацію та федералізацію в межах Російської імперії та Австро-Угорської монархії. Ці та інші переконання призвели до гострої дискусії між Драгомановим та Борисом Грінченком, до розриву Драгоманова з київськими українофілами, який стався 1885 р. Натомість посилилися його зв’язки з галицькою молоддю, що зумовило пожвавлення національного руху на західноукраїнських землях. Прихильниками соціалістичних поглядів Драгоманова стали тоді І. Франко, М. Павлик та ін., які пізніше скоригували свою програму у національно-демократичному напрямку. Останні роки життя М. Драгоманов провів у Софії, обіймаючи посаду професора тамтешнього університету.
Михайло Драгоманов
Титульна сторінка часопису «Громада». Женева, 1881 р.
Женевські видання Михайла Драгоманова
Відмовляючись від соціалістичних і федералістських принципів Драгоманова, І. Франко писав: «Глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності... Для нас тепер не підлягає сумніву, що брак віри в національний ідеал був головною трагедією в життю Драгоманова, був причиною безплідності його політичних змагань». Така сувора оцінка знайшла історичне підтвердження. Одначе вона не применшує того величезного впливу, який справив свого часу Драгоманов на молодий український рух.
Братство тарасівців. Створення Загальноукраїнської безпартійної організації (ЗУБО)
З 90-х років 19 ст. починається процес політизацїї національного руху. В його авангарді було національно налаштоване студентство.
У 1891 р. (за іншими даними - у 1892 р.) було утворено Братство тарасівців, прообраз політичної партії. Його створили київські та харківські студенти І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич та В. Боровик, а також письменники Б. Грінченко, М. Вороний, публіцист М. Міхновський. Братство назвали на честь Кобзаря. Братчики зблизилися з подружжям Олександром та Софією Русовими і разом з ними створили «Молоду громаду», члени якої діяли в ряді найбільших міст Наддніпрянщини. Метою тарасівців було створення самостійної соборної Української держави. Але всього через рік братство було розгромлене поліцією.
Однак справу тарасівців продовжили різноманітні й досить численні студентські громади та гуртки, насамперед у Києві (керівник - Василь Доманицький), Харкові (керівник - Дмитро Антонович, син відомого історика, та Борис Мартос) і Полтаві (Симон Петлюра). У 1898 р. вони скликали Всеукраїнський з’їзд студентських громад, у якому взяли участь представники не тільки Східної, а й Західної України. Цей з’їзд закликав до боротьби за українську мову й культуру, за демократію.
Наступного року в Києві відбувся другий з’їзд, який утворив студентську спілку «Молода Україна». Він гостріше поставив питання боротьби проти русифікації, реформування суспільства в соціал-демократичному дусі. На базі «Молодої України» в 1899 р., тобто на 10 років пізніше, ніж у Галичині, виникла перша українська політична партія в підросійській Україні - РУП (Революційна Українська партія). Її засновниками стали Дмитро Антонович, Михайло Русов, Боніфатій Камінський, Лев Мацієвич (у майбутньому видатний конструктор і льотчик). Не були сторонніми глядачами швидкої політизації національно-визвольного руху в підросійській Україні й діячі громадівського руху.
У 1897 р. на нелегальному з’їзді всіх громад було утворено Загальноукраїнську безпартійну організацію (ЗУБО) на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським. Вона поставила мету згуртувати всіх українських діячів у одному об’єднанні. До організації приєдналися всі громади, що існували в 20 різних містах підросійської України. ЗУБО заснувала літературне видавництво «Вік», книгарню в Києві, керувала влаштуванням шевченківських свят та інших культурно-національних маніфестацій.
Важливим кроком ЗУБО на шляху політизації власної діяльності стало рішення, схвалене 1904 р. на конференції ЗУБО, про створення Української демократичної партії (УДП). Серед її лідерів були Є. Чикаленко, С. Єфремов, Б. Грінченко. Нова політична організація повинна була домагатися встановлення конституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широких автономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з Б. Грінченком і С. Єфремовим, яка утворила Українську радикальну партію.
Переважна більшість українських партій, що виникали на початку 20 ст. в Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії у федерацію, у якій Україна користувалася б правами національно-територіальної автономії. Про державну самостійність не йшлося. Головні причини панування федералістських ідей в тогочасному українському політичному середовищі такі: 1) за умов постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції не бачила перспектив для українського руху; 2) лідери українських партій сподівалися, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. Та ці сподівання виявилися марними.
Російський громадсько-політичний рух народників в Україні
У другій половині 19 ст. домінуючою силою в загальноросійському революційному русі були народники. їхню ідеологію та напрямки діяльності визначили три їхніх «стовпи»: М. Бакунін творець анархізму, П. Лавров - ідеолог пропагандистського напрямку та П. Ткачов, який вважав за достатнє здійснити державний переворот шляхом змови при застосуванні терористичних методів. У 60-х роках 19 ст. в Росії виникає нелегальна організація «Земля і воля», яка з 70-х років переносить свою діяльність і на Україну. Виникають різноманітні гуртки з представників різних станів, тому їх членів часто називали різночинцями. Найвідомішим з гуртків в Україні став київський («Київська комуна»). Широкого розмаху набуло друкування листівок, газет, брошур із закликами до повалення самодержавства, боротьби проти поміщиків тощо.
Формування верстви робітників в пореформений період мало своїм наслідком і його залучення до революційної діяльності. Уже в 1875 р. в Одесі виник Південноросійський робітничий союз, який очолив Є. Заславський, аналогічний союз виник пізніше в Києві. Керівники цих союзів закликали до боротьби не тільки з підприємцями, а й із суспільно-економічним та політичним ладом у цілому шляхом насильницького перевороту, причому не виключали й терористичних дій.
Широкого розмаху набуло з 1874 р. «ходіння в народ» під гаслами «Земля і воля народові!» прихильників П. Лаврова. Вони йшли в села як учителі, агрономи, лікарі, поширювали серед селян нелегальну літературу, формували нелегальні гуртки, навіть готували повстання, як от у Чигирині («чигиринська змова»). У давній гетьманській столиці, яка перетворилася на маленьке повітове містечко, кілька народників на чолі з Яковом Стефановичем створили нелегальну організацію. Вони запевняли селян, що діють з відома царя, який нібито закликає їх до повстання проти поміщиків. Однак поліції стало відомо про цю широкозадуману акцію, і у вересні 1877 р. було заарештовано понад тисячу селян. Після слідства керівників організації засудили до смертної кари (їм вдалося втекти), а селянських ватажків до каторги.
«Ходіння в народ» не привело до загального повстання, поліція досить легко знаходила й арештовувала пропагандистів. Провал ходіння в народ призвів до розколу «Землі і волі» на дві незалежні організації - «Чорний переділ» та «Народна воля».
Терористичні акції останньої привернули увагу до подій у Російській імперії всього світу, особливо коли вона вбила царя Олександра II (1 березня 1882). Серед керівників «Народної волі» і учасників замаху на царя провідну роль відігравали українці (Олександр Желябов, Микола Кибальчич), білоруси (Ігнатій Гриневецький) або ж росіяни, міцно пов’язані з Україною (Софія Перовська була правнучкою останнього гетьмана України Кирила Розумовського).
При всій повазі до революційного ентузіазму та відданості ідеалам свободи й демократії, жертовності народників, які часто гинули в царських тюрмах, на каторзі та засланні, слід критично поставитися до їхньої ролі в Україні. Будучи представниками загальноросійського революційного руху, вони здебільшого не ставили конкретних питань боротьби за Українську державу, за елементарні права українців як народу, у кращому разі відкладали їх вирішення на майбутнє, коли вдасться повалити самодержавство і привести до влади демократичний уряд.