Політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави
Найбільшу владу і в Київській Русі, і в Галицько-Волинській державі мали князі. Вони були не лише верховними правителями всієї країни або землі-князівства, а й головними розпорядниками всього місцевого життя. Князі опікувалися законодавством і судочинством, керували військом, ухвалювали рішення про оборону країни, беручи безпосередню участь у воєнних походах. Вони налагоджували відносини з сусідніми державами, укладали мир або оголошували війну. Отже, послуговуючись сучасною термінологією, кажемо, що князь на руських землях був головою держави; він уособлював спокійне, звичайне життя всього суспільства. Князівську владу, як ви знаєте, передавали від батька до сина, тобто вона була спадковою.
• Спочатку своїх князів-вождів мав кожен східнослов’янський союз племен.
• У літописі, приміром, є згадка про полянського князя Кия, деревлянського князя Мала.
• Згодом на київському столі утвердився князівський рід Рюриковичів і з часом, знищивши місцеві князівські роди, саме ця династія стала владарювати на руських землях.
Адже князями і в Київській Русі, і в Галицько-Волинській державі були нащадки Ігоря Рюриковича - «єдиного діда внуки».
З усіх князів київський князь мав найбільшу владу; решта князів корилася йому як найстаршому, найавторитетнішому. Такі міжкнязівські відносини називають васалітетом, а форму державного правління - монархією. Сильною влада київського князя була не в усі часи Київської Русі. Причини цього дослідники вбачають:
• з одного боку, у відсутності законів, які визначали б умови передачі влади й міжкнязівські стосунки, крім принципу старійшинства, що його постійно порушували;
• з іншого - у розвиткові великого землеволодіння та федеративному устрої держави, де осібні землі-князівства мали чималі права й суперничали величчю з Києвом.
Отже, політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинського князівства дослідники визначають як монархічно-федеративний.
Крім князів, державну владу в руських землях здійснювали ради при князях, князівські з’їзди, віча. Ради при князях - це дорадчі органи, до складу яких за давніших часів входили старійшини племені, а згодом - найвпливовіші дружинники, бояри, вище духовенство, проте найчисленнішими учасниками таких рад були все-таки бояри, звідси й їхня назва - боярські ради. Таку раду, приміром, збирав, як свідчить літопис, князь Володимир Святославич, коли вирішував питання вибору віри для Київської держави. За сильної князівської влади роль ради була формальною; відповідно, коли князівська влада була слабшою, боярська рада здобувала більшу вагу. Так, важливу роль відіїравала боярська рада в Галицькому князівстві. Ті ж із них, хто прагнув зміцнити князівську владу, всіляко боролися зі свавіллям бояр. Проте, хоч би якими впливовими були боярські ради, вони воліли мати при собі нехай і слухняного, а все-таки князя.
Неабиякі повноваження мали князівські з’їзди. їх збирали, звісна річ, нерегулярно і далеко не всі рішення таких зібрань було втілено в життя, проте питання, що їх обговорювали на з’їздах, мали здебільшого загальнодержавне значення. Це - питання захисту від кочовиків, упорядкування законодавства, розподіл земель між князями, розв’язання земельних суперечок тощо.
Ініціатором скликання князівських з’їздів виступав переважно великий князь київський. Перший такий з’їзд відбувся, за свідченням літописця, року 1072, коли старші Ярославові сини Ізяслав, Святослав і Всеволод, а також їхні бояри-радники та вищі церковні чини схвалили звід законів «Правду Ярославичів».
Особливо болючим питанням, що обговорювалося на князівських з’їздах, було питання захисту від половців. Тут князі виявляли рішучість і одностайність. На одному з зібрань було, свідчить літописець, навіть вирішено, що князь, який відмовився, всупереч рішенням князівського з’їзду, вислати дружину на боротьбу проти половців, втрачав землю.
Зі сторінок літопису довідуємося про ще один вид повноважних зібрань - віча. Збирали віча ще давні слов’яни. Давньослов’янські віча - це збори всієї громади для вирішення найважливіших питань її життя. Віча ж часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави були зборами можновладців - впливових бояр, дружинників, заможного купецтва, і в цьому їхня відмінність від давніх віч.
Соціальний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави
Якщо політичний устрій визначає, як у державі розподілено владу між можновладцями, то соціальний окреслює стосунки між усіма членами суспільства. Такі спільноти для середньовічного суспільства, яким було суспільство Київської Русі та Галицько-Волинської держави, називають станами (верствами). Стани руського суспільства мали неоднакові права та обов’язки. Тому їх умовно розташовують один за одним - у міру збільшення або зменшення прав, так ніби споруджують уявну піраміду. Дослідники називають її соціальною.
На верхівці соціальної піраміди руського суспільства були князі. Князі обіймали найбільшу владу в державі. Князі були найбільшими землевласниками. Спершу князівські роди мало кожне племінне об’єднання східних слов’ян. Згодом князем у руських землях міг бути лише представник родини Рюриковичів. Головою держави і найвпливовішим князем був великий князь київський. У столицях земель-князівств сиділи удільні князі. Кожне князівство поділялося на дрібні волості, якими теж правили князі. Міжкнязівські відносини не набули на наших теренах законодавчого регулювання. Тому на всіх щаблях князівської верстви спалахували гострі сутички в боротьбі за владу. Важливо, що на відміну від інших верств середньовічного суспільства князівська верства була найбільш замкненим станом, доступ до якого давало тільки народження. Тільки син князя міг бути князем.
Князь, митрополит, селянин, городянин за часів Київської Русі
Князівські дружинники. Сучасна реконструкція
Крім князів, до панівних верств належали бояри. У літописах вони згадуються поряд із князем від 10 ст. Боярські роди формувалися з місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників, які за військову службу отримували від князів земельні маєтки. Разом із князями бояри становили правлячу верхівку держави, князівства. Боярська верства, так само, як і князівська, не була однорідною. Дослідники вказують, що з-поміж руських бояр були бояри великі й малі. Великі бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами, а малі соцькими, десяцькими, тіунами (управителями маєтків), дворецькими тощо.
Привілейованою соціальною групою руського суспільства були дружинники - професійні вояки. Вони брали участь не лише у воєнних походах, а й обіймали певні урядові посади. За вірну службу князеві дружинники отримували грошову винагороду, а також землю, що ставала їхнім умовним володінням, тобто належала доти, доки дружинник служив своєму сюзеренові-князю.
До привілейованих станів відносять і духівництво. Духівництво було найосвіченішою верствою тогочасного суспільства. Воно впливало не тільки на духовне життя, а й на світське, особливо на царину культури. Духівництво поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, ігумени монастирів) та рядових священнослужителів. Помітну роль у житті відігравали ченці монастирів.
Середину суспільної піраміди посідали міська заможна верхівка, а також купці та ремісники. На нижніх щаблях соціальної піраміди руського суспільства перебували: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої. Найчисленніша група тогочасного населення - селяни-смерди. Вони були особисто вільними, мали власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину. Селян у писемних джерелах названо ще й просто «люди» - здебільшого мешканців сільських общин. Якщо смерд через якісь обставини втрачав власне господарство, то він міг позичити гроші - «купу» - у землевласника, але цю позику мусив відробити. Отож, селянин, який працював «за купу» в господарстві пана, звався закупом. Відпрацювавши борг, такий тимчасово залежний селянин ставав вільним. Різновидом закупів були й рядовичі, адже обставини перетворення смерда на закупа закріплювалися в договорі-ряді. Звідси й витлумачують назву «рядович». До багатьох русичів застосовували назву «наймит», «челядин».
• Якщо наймити працювали в умовах наймання, залишаючись особисто вільними, то челядь була невільною - її продавали, дарували, передавали в спадщину.
• До челяді потрапляли здебільшого полонені.
У повній власності пана перебували й холопи. Проте холопство не було довічним. Із тогочасних джерел довідуємося, що за гарну службу холопа могли відпустити на волю. Однак невідомо, як часто таке траплялося.
Особливу групу населення становили ізгої.
• Так називали людей, які з різних причин випадали зі свого звичного середовища, втрачали з ним зв’язок.
• Ізгоями, зокрема, ставали смерди, які втрачали землю й господарство.
• Так само ізгоями називали князів, які не мали землі й столів.
• На відміну від челяді й холопів, ізгої були особисто вільними людьми.
Про особливості становища тогочасного населення Русі дослідники багато довідалися з «Руської правди». Документ передбачав різну міру покарання за кривду представникам різних верств. Так, за вбивство княжого тіуна чи конюха карали штрафом 80 гривень, ізгоя - 40 гривень, холопа чи смерда - 5 гривень.
Форми землеволодіння
Місце верств у суспільній піраміді визначалося великою мірою їхнім правом на землю. Адже саме земля була головним багатством за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави.
Основними землевласниками тоді були князі. Великий князь київський вважався головним власником землі. Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями Чернігівською, Переяславською, Волинською, Галицькою тощо.
Ще меншими територіями володіли волосні князі та бояри. Головним розпорядником земель був великий князь київський. Скажімо, князь Володимир Святославич на свій розсуд роздавав землі синам, з часом змінюючи попередню волю.
Проте поступово склалося вотчинне землеволодіння, яке передбачало закріплення тих або тих територій за певного гілкою князівського роду.
Норми вотчинного землеволодіння без кінця порушувалися силою зброї, у зв’язку з цим дослідники твердять, що в Київській Русі спадкова власність на землю не набула сили непорушного закону. Навіть володіння великого князя київського належали не стільки йому, скільки були ніби прикріплені до київського столу: хто захоплював великокняжий стіл, той і ставав власником землі, але це аж ніяк не означало, що його нащадки довічно володіли спадком, адже знаходилися сильніші й впливовіші князі... Навіть у князівствах, які мали характер вотчини, як, скажімо, Чернігівське, не обходилося без суперечок і протистоянь.
Дослідники твердять, що в Київській Русі та Галицько-Волинській державі були дві основні форми землеволодіння: умовне - помістя і безумовне - вотчина. Упродовж століть вони співіснували, хоча їх співвідношення в різні історичні періоди було різним. У перші століття історії переважало помісне землеволодіння; за часів роздробленості - вотчинне.
Крім князів, до землевласників належали бояри, у володіннях яких могло бути місто чи кілька сіл.
Проте в Галицькій землі боярські роди володіли фактично всією землею, що й зумовлювало їхню небачену порівняно з іншими землями силу та впливовість. Дрібними землевласниками були дружинники. Вони отримували землю за військову службу від князів і бояр.
Значні земельні маєтності мала православна церква. Монастирі, а часом і окремі храми мали у власності не лише земельні угіддя, а й села і навіть міста.
Крім земель, що перебували в приватній власності, лишалася, постійно скорочуючись, незначна частина земель, що ними володіли сільські громади.
Повинності
Тягар повинностей лягав на плечі селян. Вони не володіли землею. Працюючи на землі землевласника, вони мусили або певний час працювати на пана, або віддавати йому частину продуктів, вироблених у власному господарстві, чи сплачувати грошовий податок.
У Київській Русі селяни здебільшого віддавали землевласникам продукти (данину). З часом набув поширення грошовий податок.
До найдавніших форм збирання данини належало полюддя. Княгиня Ольга запровадила фіксовані розміри данини - уроки. Данину збирали спершу від кожного будинку-двору - диму (подимне), а згодом від кожного земельного наділу - від рала. Серед продуктів, якими сплачували данину, були мед, віск, збіжжя, хутро.
Інша форма повинностей відробітки. їхня роль зростала, коли землевласники прагнули отримати сільськогосподарську продукцію для продажу. За таких умов вони мали власні великі господарства, де й відробляли залежні селяни.
З-поміж повинностей тогочасні джерела згадують повоз - постачання коней та транспорту для потреб князя. Крім того, сільське населення було змушене брати участь у будівництві міст та укріплень.
Розвиток сільського господарства
Провідним заняттям руського населення було сільське господарство. За часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави в ньому сталися суттєві зрушення порівняно з попередніми епохами.
Чільне місце, як і раніше, посідало рільництво. У цій галузі господарства відбулися зміни як у застосуванні техніки, так і в доборі та способах вирощування рослин. Русичі навчилися застосовувати плуг, що значно поліпшило якість оранки, дало можливість ефективніше боротися з бур’янами й відновлювати родючість грунту.
Якщо раніше на наших землях вирощували менш вибагливі плівчасті зернові культури, то тепер почали віддавати перевагу голозерним. Плівчастою називають пшеницю, в якої зерна вкриті плівкою; щоб їх вживати, треба ту плівку обтерти. Такі пшениці потребують не такої якісної оранки, проте вони бувають здебільшого тільки ярими, з них отримують менше борошна. Натомість голозерні сорти більш урожайні. Удосконалення обробітку землі дало змогу ширше застосовувати жито.
Удосконалювалося б городництво. Руські селяни вирощували різноманітні овочі: капусту, ріпу, огірки, гарбузи, часник, моркву, буряки, цибулю.
Плекали наші предки й сади, віддаючи перевагу яблуням, грушам, сливам, вишням.
Важливою галуззю сільського господарства було тваринництво: русичі розводили велику рогату худобу, свиней, овець, коней. У сільськогосподарських роботах застосовували коней.
Значного поширення набули й сільськогосподарські промисли: мисливство, рибальство та бджільництво. За тих часів існували навіть окремі села, мешканці яких спеціалізувалися на певному промислі.
Ремесло
За підрахунками дослідників, у 13 ст. у Київській Русі ремісники знали не менше 78 спеціальностей.
Провідною галуззю ремісничого виробництва був видобуток заліза - чорна металургія. Залізо руські майстри-металурги добували з болотяної руди, що її плавили в спеціальних сиродутних горнах. Осередки залізоробного ремесла були в багатьох містах і селах. Деякі з них взагалі лише на цій справі й спеціалізувались, як, скажімо, місто Городськ на Тетереві (тепер село Городськ в Житомирській області).
Надзвичайного поширення набуло й залізоробне ремесло. Археологи твердять, що в руських землях ковалі виготовляли із заліза 150 різних виробів знаряддя праці, ремісничі інструменти, зброю, предмети хатнього начиння, прикраси. Майстри ковальської справи досконало володіли такими способами залізообробки, як кування, зварювання, обточування, полірування тощо.
На 12-13 ст. припав розквіт склоробства. Склоробні майстерні виготовляли матеріал для мозаїк - смальту, віконне скло, посуд, скляні браслети, персні, намиста, багато інших речей.
Поважною справою було й гончарство. Руські гончарі виробляли з кераміки безліч речей, у тому числі дитячі забавки. А від 10 11 ст. навчилися виготовляти кераміку, вкриту поливою.
Крім названих, розвивалися й інші ремесла: обробка кістки, дерева й каменю, виготовлення цегли й вапна, кравецьке, шевське, обробка шкур, ткацьке тощо.
Щодо організації ремісничого виробництва, то дослідники зазначають, що за формою воно було вотчинним, коли залежні ремісники працювали у маєтках землевласників, вільним і державним, коли організатором ремісничого виробництва виступала князівська влада.
Торгівля
Протягом тривалого історичного періоду існування Київської Русі та Галицько-Волинської держави суттєві зрушення відбулися в торгівлі. Спочатку ця галузь господарського життя являла собою обмін товарами, згодом у ній дедалі більше починали важити гроші.
Документальні свідчення заявляють про купецтво як окрему групу руського населення від початку 11 ст. Тогочасну торгівлю вже можна поділяти на внутрішню та зовнішню - і саме купці-гості виступали в обох головними діячами. На розвиткові зовнішньої торгівлі позначилося розташування руських земель на перетинах важливих міжнародних торговельних шляхів. Це і відомий шлях «з варягів у греки», і суходільні Грецький та Залозний шляхи.
На початку 11 ст. виник суходільний шлях із Києва до верхньодунайських міст, що пролягав землями Південно-Західної Русі, Польщею, Моравією, Богемією. Протягом 12-13 ст. відбувався бурхливий розвиток внутрішньої торгівлі між руськими землями-князівствами.
Гроші
Активний розвиток торгівлі був неможливий без обігу грошей. Спершу на руських землях ходили карбовані гроші інших держав здебільшого арабські та візантійські монети.
Першим почав карбувати власну монету Володимир Великий - срібники й златники. Після Володимира свої гроші карбували Святополк Володимирович та його брат Ярослав Мудрий. Ці монети хоч і поклали початок вітчизняній монетній справі, проте не відіграли особливої ролі в господарському житті Русі. До нашого часу дійшло близько 340 давньоруських монет.
Златники і срібники Володимира Святославича та Ярослава Мудрого
Київська, чернігівська, новгородська гривні
Від середини 11 ст. набули поширення гроші у вигляді зливків срібла усталеної ваги та форми гривні. На наших теренах були відомі гривні двох видів - київські шестикутні та чернігівські плескаті. Використовували також вагове срібло.
Однак кількість грошей (грошова маса) не встигала за розвитком торгівлі, і тому в 12-13 ст. в обігу знову (як за давніх часів) з’явилися шкіряні гроші - шкурки білки й куниці. Проте, на відміну від давніших часів, обіг хутряних грошей контролювала держава, визначаючи як гроші шкурки певної якості - без хутра, з головою та лапами - ніби опломбовані, та встановлюючи співвідношення таких грошових одиниць зі сріблом.
Міста
Руські землі 9-10 ст. у скандинавських джерелах названо «країною градів» - так багато виникло тоді укріплених поселень-фортець. Що ж до найдавніших східнослов’янських міст, то, на думку істориків, розбудова їх сягає кінця 8-9 ст. Виникали вони переважно на основі племінних центрів - городищ, щоправда не кожному городищу судилося стати містом. За сприятливих політичних та господарських обставин укріплені поселення центри державної влади набували значення осередків ремесла й торгівлі, ставали центрами відправлення релігійних культів і місцем оборони від нападників, тобто перетворювалися на власне міста. У 9 - на початку 11 ст. на Русі налічувалося вже близько 30 великих міських центрів з укріпленнями-фортецями.
Реконструкції міста і села, кінець 1 тисячоліття
Міста заселяли переважно ремісники різних спеціальностей. Чимало мешканців міст жило з торгівлі. У великих містах мешкали князівська родина, бояри, дружинники, представники духівництва тощо. Більшість тогочасного населення Русі мешкало в селах. Ще за часів Київської Русі неукріплені поселення називали селами.
За підрахунками вчених, на середину 13 ст. було щонайменше 54 міста в Київській землі, 75 - в Чернігівській, 28 - в Переяславській, 94-у Волинській, 46-у Галицькій.
З-поміж них були таки великі, як Київ, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський, площа яких наближалась або перевищувала 100 гектарів.
Проте значно більше було малих міст і маленьких містечок.
До монгольської навали у містах
Київської Русі мешкало:
• в Києві більше 50 тис.,
• в Галичі та Чернігові - не менше 35-40 тис.,
• у Володимирі, Василеві - близько 20 тис.,
• у Переяславі та Білгороді близько 15 17 тис.,
• у Вишгороді - близко 12 тис.,
• у Новгороді-Сіверському, Луцьку, Перемишлі, Любечі - по 3-5 тис.,
• у більшості міст - від 300 осіб до 1 тис.
Поняття та терміни
Верв - сільська територіальна община в Київській Русі. Об’єднувала населення одного або кількох селищ.
Монархія (від грец. monarchia єдиновладдя) - форма державного правління, за якої найвища влада зосереджувалася в руках одноосібного володаря й передавалася спадково представникам правлячої династії.
Суспільні стани - групи населення із закріпленими за ними тогочасним законом правами та обов’язками, зі своїми нормами поведінки, звичаями тощо.