1356 р. - Надання Магдебурзького права Львову.

1435 р. - Перший з відомих документів, який започатковував закріпачення українських селян.

1458 р. - Остаточний поділ Київської митрополії на Київську та Московську.

бл. 1460-1530 рр. - Роки життя князя Костянтина Івановича Острозького.

1490 р. - Селянське повстання на Буковині та Галичині під проводом Мухи.

1491 р. - Видання в Кракові Швайпольтом Фіолем перших українських друкованих книжок.

Провідна роль шляхти як верхівки українського суспільства в тогочасному політичному житті

Із занепадом Київської Русі та Галицько-Волинської держави погіршилося становище української аристократії. Після Кревської унії і, особливо, після поразок Свидригайла Ольгердовича багато українських і білоруських князів втратили свої уділи. Це спричинило розшарування князівської верстви на князів-господарів і князів-слуг. Крім того, упродовж 15 ст. відбувалося поступове зближення князівської верстви з представниками інших привілейованих станів і, як наслідок, утворення єдиного привілейованого стану - шляхти. Щоправда, особливе ставлення в суспільстві до князів зберігалося. Геть збіднілі князі мали більше шансів отримати високі уряди порівняно з менш родовитим, хоч і заможним, шляхтичем.

Крім того, князі поступали на державну службу до Литовської, а потім Польської держав, зберігаючи свої князівства й отримуючи від держави у приватну власність та довічне держання значні земельні володіння. Так, княжі роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чорторийських, Збаразьких та інших обіймали провідні урядові посади у Великому князівстві Литовському, засідали в раді великого князя, а у воєнні походи йшли під власними прапорами.

З посиленням польського впливу князі втрачали здатність на державному рівні вирішувати долю своєї батьківщини - вона дедалі більше починала залежати від волі чужих столиць: Вільна чи Кракова. Однак княжі роди ще мали силу й авторитет чинити місцеве врядування. Поділивши між собою спершу Волинь, а ігодом і Центральну Україну, вони перебрали реальну владу на місцях. У їхніх володіннях діяло княже право з власними податками й судом. Було своє військо. Тож на місцевому рівні, здавалося, все лишалося таким, як і за княжої доби. Власне, тому представники княжих сімей пов’язували свої родоводи з князями Київської Русі.

Князь Костянтин Острозький

Деталь надгробного пам’ятника К. І. Острозького в Києво-Печерській лаврі, 16 ст.

У житті тогочасної України особливе місце посідав рід Острозьких.

Костянтин Іванович Острозький (бл. 1460-1530) - один із найшанованіших представників наймогутнішої князівської родини, некоронованих королів Русі, як тоді казали. За традицією, що сягала ще часів Київської Русі, та з покликання він опікувався православною церквою й культурним життям.

Красномовно свідчить про роль князя Костянтина в історії тогочасного Великого князівства Литовського і той факт, що до кінця життя він перебував на найвищих державних посадах: був гетьманом ВКЛ, каштеляном Віленського та Трокайського замків. Жоден з українських князів не досягав у Великому князівстві Литовському такого становища. За підрахунками дослідників, князь був четвертою за заможністю людиною в державі і мав близько 60 тис. підданих.

До вищої верстви тогочасного українського суспільства, крім князів, належали також пани. Слово «пан» у 16 ст. позначало своєрідний титул. Головною ознакою пана було те, що він володів хоч і невеликою, але власною вотчинною землею.

Ще від часів Київської Русі численною була верства лицарів-бояр, що тримали землі-вислуги маєтки, надані великим князем за військову службу. Зберігалися вони й за пізніших часів. Проте панові, на відміну від боярина, який мусив оселятися там, де подарує йому землю князь, було гарантоване спадкове володіння землею своїх предків.

Найчисленнішим прошарком шляхетської верстви була дрібна шляхта - зем’яни.

• Частина з них мали право розпоряджатися власними маєтками, які були їх приватною власністю, решта користувалися землею за умови виконання військової повинності.

• Основним заняттям зем’ян була служба у представників вищої шляхти. Проте військове спорядження було дорогим, тож, постійно оновлюючи його, зем’яни поволі зубожіли.

• Втративши землю, такі шляхтичі потрапляли до розряду шляхти-голоти.

Прикметною ознакою життя України було те, що, попри споконвічну неоднорідність, шляхетська верства прагнула здобути собі загальні права і привілеї, а отже, відокремитися остаточно від решти суспільства.

Якщо князі мали ті права за фактом свого народження, то середній та дрібній шляхті доводилося їх виборювати. Зміни у становищі шляхти відбилися в законодавчому кодексі того часу - статуті Великого князівства Литовського в редакції 1529 р. - Першому (або Старому) Литовському статуті. Згідно з ним шляхті було гарантовано, що її не можна карати без суду. Закон також забезпечував шляхті володіння землею, яку не можна було відібрати «без вини».

Отже, наприкінці 16 ст. українська шляхта домоглася закріплення в законі прав, що їх упродовж століть виборювала собі мечем, виконуючи нелегкі військові обов’язки.

У Галичині з середини 15 ст. галицькі бояри були зрівняні з польською шляхтою.

Це призвело до того, що вже в 16 ст. в краї не залишилося боярських родів, які б дотримувалися українських традицій.

Українська церква та становище духівництва

Як і раніше особливе місце в українському суспільстві займало духівництво, яке становило окрему суспільну верству. За підрахунками дослідників, духовний стан був досить численним, до нього належала майже десята частина населення - священики з їхніми сім’ями, ченці, люди, що обслуговували церкву. Окремішність духівництва виявлялася в тому, що воно не підлягало світському суду.

Протягом 14-16 ст. становище православної Церкви та духівництва не було однаковим.

У 14 ст. православна, руська, віра була прийнята литовськими князями: православними були сини Гедиміна: Любарт, Коріат, Наримунт, Явнут, Ольгерд і майже всі сини останнього. Авторитет православної церкви, яку підтримувала більшість населення українських земель, залишався досить високим, однак поступове поширення католицизму серед представників великокнязівського двору, тиск з боку католицької держави, якою була Польща, ставав поволі сильнішим. Після Кревської унії православних литовців та литовців-язичників було прилучено до католицизму. Литовських бояр-католиків зрівняно у правах з польською шляхтою. Актом, що засвідчив поділ суспільства за релігійною ознакою та відкривав шлях для утисків православних, стала Городельська унія 1413 р., згідно з якою брати участь в управлінні державою та займати урядові посади отримували право лише католики. Щоправда, певні гарантії свого становища православні мали в українській аристократії, представники якої постійно перебували в раді великого князя литовського та на найвищих посадах. На українських землях, на яких був поширений польський адміністративно-політичний устрій, становище православної церкви було складнішим. З другої половини 15 ст. в найбільших містах Галичини та Західного Поділля Перемишлі, Кам’янці - навіть були засновані католицькі єпископські кафедри. Характерною рисою політики можновладців ВКЛ щодо православної церкви було прагнення мати в межах своєї держави самостійну церковну організацію і позбавити церкву залежності від Московії, куди у 20-х роках 14 ст. переїхав київський митрополит. Початок 15 ст. позначився гострою боротьбою між Литвою, Москвою та Константинополем за Київську митрополію. У середині 15 ст. остаточно відбувся поділ Київської митрополії на Київську та Московську. Собор московських єпископів без погодження з Константинополем поставив окремого митрополита, у Києві залишився свій митрополит, підпорядкований константинопольському патріарху.

Становище українських селян

Найнижче місце соціальної піраміди тодішнього суспільства посідали селяни, які були найчисельнішою верствою - до 80 % населення. Як і раніше, жили селяни громадами. Члени сільської громади спільно користувалися пасовиськами, лісами, озерами, ріками. Орні землі розподілялися між частинами громади - дворищами, які об’єднували по кілька «димів» (дворів), тобто господарств окремих сімей. Різноманітні податки на користь держави і феодала сільська громада також розподіляла поміж дворищами. Громада обирала власний суд.

Його називали копним (від «копа» - зібрання громади). Поступово копний суд було замінено на суд самих феодалів, а землі громад перейшли у власність феодалів. Як і інші верстви тогочасного суспільства, селянство не було однорідним. Історики умовно поділяють селян на «похожих» (особисто вільних) і «непохожих» (прикріплених до свого наділу). Крім того, за характером повинностей з-поміж селян вирізняють данників, тяглових, слуг.

• Данниками - найчисельнішою групою «похожих» селян - називали тих, основна повинність яких полягала у сплаті данини натурою або грішми за користування орними землями та угіддями.

• Частина селян мусила працювати в господарстві свого володаря своїм «тяглом» (робочою худобою та інвентарем), тобто відбувати панщину.

• Більш привілейоване становище серед селян мали слуги, які, займаючись сільським господарством, одночасно відбували військову службу у прикордонних замках. Вони брали участь у військових походах, виконували різноманітні доручення.

Протягом 15 - першої половини 16 ст. в житті українських селян відбувалися істотні зміни, сутність яких полягала в обмеженні особистої волі, поступовому закріпаченні. За тих часів в Україні набирало сили й продовжувало розвиватися велике феодальне (князівське та пансько-боярсько-шляхетське) землеволодіння магнатське. Воно зростало за рахунок дарувань великого князя, захоплення пусток, общинних земель. На середину 16 ст. вільних общинних земель, як і вільних общин, майже не залишилось. З другої половини 15 ст. розгорнулося виробництво зерна на продаж у Західну Європу. Шляхта Галичини та Західної Волині починає закладати фільварки. Фільваркове господарство суттєво відрізнялося від звичайного феодального господарства, не пов’язаного з ринком, де феодальна залежність селянства виявлялася в сплаті натурального чи грошового податків. Із поширенням фільварків землевласники були зацікавлені в праці селян на панському маєткові з «тяглом» та обмеженні права переходу селян. Кількість «непохожих» селян з року в рік збільшується.

Першим відомим документом, який започаткував закріпачення селян, вважають рішення шляхти Галичини 1435 р. За ним селянин мав право піти від землевласника лише на Різдво, сплативши йому великий викуп. На українських землях у Великому князівстві Литовському почали закріпачувати селян з 1447 р. згідно з привілеєм Казимира IV. Закріпачення основної маси селян було стверджено в тогочасних кодексах законів - знаменитих Литовських статутах (відомо всього три редакції: 1529, 1566 та 1588 рр ). Вже Перший Литовський статут, великокнязівські привілеї та польські законодавчі акти, звичаєве право та ін., всіляко захищали інтереси землевласників, їхнє правове становище.

Зростання міст

Період 15 - першої половини 16 ст. був добою розвитку міст. На середину 17 ст. на землях України було близько 1100 міст та містечок. Київ тоді мав близько 10 тис. мешканців. У 16 ст. Брацлав і Кременець мали близько по 5 тис., Луцьк - 4 тис., а у Володимирі, Вінниці, Житомирі, Каневі, Острозі проживало від 2 до 4 тис. З-поміж міст Галичини, Західного Поділля та інших українських земель найбільшим був Львів (за підрахунками вчених, на початку 15 ст. - близько 10 тис., у першій половині 17 ст. - вже 25-30 тис.). У 16 ст. Кам’янець мав близько 8 тис. жителів, Перемишль, Сянок - близько 2-4 тис. Міське населення складалося з міської верхівки (багате купецтво, лихварі, цехові майстри), середнього прошарку (заможне міщанство, купці, майстри-ремісники, підмайстри) та міської бідноти. У містах, особливо в Галичині, мешкали представники різних народів. На Волині та в землях Центральної України переважали українці.

Загальний вигляд Кам’янця - центру Подільського воєводства. Гравюра 1672 р.

Загальний вигляд Львова - центру Руського воєводства. Гравюра 1618 р.

Магдебурзьке право. Наприкінці 15 - на початку 16 ст. в українських містах поширилося магдебурзьке право. Воно надавало ще й різні господарські привілеї. За магдебурзьким правом містом керував магістрат - орган, що об’єднував раду і лаву. На чолі лави стояв війт. Раду очолював бурмістр. До магістрату обирали найавторитетніших міщан. Магдебурзьке право встановлювало також порядок організації ремісничих об’єднань - цехів. Надавати місту магдебурзьке право було привілеєм великого князя литовського чи польського короля; з часом такий привілей отримали стосовно своїх міст і магнати. Перші згадки про поширення міського права на Україні стосуються часів Галицько-Волинського князівства 20-х рр. 14 ст. Від часів князя Юрія II Болеслава до нас дійшла грамота на магдебургію м. Сянока 1339 р. У 1356 р. магдебурзького права домігся Львів, згодом Кам’янець, Холм, Луцьк, Київ, Дубно, Рівне, Перемишль.

Освіта

Ще від часів Київської Русі на українських землях великої уваги надавали освіті. За традицією освіту здобували при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки, яких називали граматиками або книжниками, навчали дітей письма церковнослов’янською мовою, початків арифметики, молитвам, співу. Спершу школи існували в найбільших містах, згодом їхня кількість зростала: у другій половині 16 ст. вони діяли у Львові, Перемишлі, Стрию, Кременці, Володимирові на Волині тощо. Безпосередніх джерельних свідчень про діяльність українських шкіл у 14 - на початку 16 ст. збереглося мало. Проте, проаналізувавши низку документів, дослідники встановили, що львівські міщани, зокрема купці, були майже всі письменними, складали листи, купували й читали книги. На початку 16 ст. багато людей у Львові переписувало книги. Існування мережі початкових шкіл в Україні підтверджує й те, що багато українців навчалося в європейських університетах. Одним із українських учених, які здобували освіту на чужині, був Юрій із Дрогобича.

Початок українського друкарства

Перша українська друкарня з’явилася наприкінці 15 ст. у Кракові, тодішній столиці Польського королівства; заснував її Швайпольт Фіоль. Саме його вважають українським першодрукарем. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги церковнослов’янською мовою, післямови ж українською. Поява у Кракові тих книжок для православної церкви обурила польських можновладців. Фіоль зазнав переслідувань, йому було заборонено друкувати книжки. На початку 16 ст. з’явилися книгодруки білоруса Франциска Скорини. У 1517 р. в Празі він надрукував «Псалтир», а 1519 р. - «Біблію руську». Книги Франциска Скорини були надзвичайно популярні в Україні, про що свідчать їхні рукописні копії.

Архітектура та містобудування

У другій половині 14 ст. з поширенням в Україні магдебурзького права, у міській забудові почали з’являтися ознаки регулярного планування.

• На основі чіткої геометричної сітки розміщували основні елементи укріплених нових центрів поселень - ринкової площі, кварталів, вулиць. Центральною частиною міст, з якої, власне, починалося будівництво, була площа з ратушею посередині - площа ринок. Ця площа мала форму прямокутника або квадрата. З кожного її кута виходило по дві вулиці. Кілька вулиць розташовувалися паралельно до кожної із сторін площі.

• Найважливіші вулиці прокладалися через усе місто. Захисну функцію виконували мури, що ними обносили місто, а також рови й вали. На мурах зводили оборонні вежі, мали вони також по кілька в’їзних брам. Нова забудова зазвичай поєднувалась із традиційною. Простежити, як саме відбувалося це поєднання, можна на прикладі Львова. Старі міста, такі як Київ, Володимир, Чернігів, Новгород-Сіверський, зберігали давнє планування, в основу якого було покладено особливості рельєфу.

Верхній замок у Луцьку

Хотинський замок

Упродовж 14 - першої половини 16 ст. не втрачало свого значення будівництво оборонних споруд. В обрисах міст головну роль стали відігравати силуети численних високих башт. Стіни й башти старих замків надбудовувалися й потовщувалися. Башти ставили у найвразливіших місцях оборони. (Основу фортифікації становили високі й товсті мури, на яких споруджувалися вежі, т. зв. баштова система укріплень). Більше того, за умов постійної загрози несподіваних нападів із Степу навіть окремі церкви, монастирі, синагоги набували рис оборонної архітектури. При цьому укріплення здебільшого будували з дерева.

Найбільше мурованих замків було на Поділлі та Волині. Найвизначнішою пам’яткою замкового будівництва в Україні є Верхній замок у Луцьку. Острозький замок наприкінці 15 - на початку 16 ст. було перебудовано: дерев’яно-земляні укріплення здебільшого замінено мурованими спорудами. Однією з найнеприступніших фортець увижалася Кам’янець-Подільська, споруджена на високому скелястому березі річки Смотрич. Характерним для архітектури того періоду був Меджибізький замок. З кінця 14 ст. від часів князювання Федора Коріатовича на Закарпатті веде свою історію найкраще збережений у краї Мукачівський замок. Однією з найпотужніших оборонних споруд була Білгород-Дністровська (Акерманська) фортеця, найдавніша частина якої будувалася в 13 - першій половині 14 ст. У другій половині 15 ст. суттєві перебудови провадилися в Хотинській фортеці - неприступній твердині в середній течії Дністра.

Покровська церква в с. Сутківці на Поділлі

• Великі монастирі подекуди набували вигляду справжніх фортець, захищених міцними мурами з вежами.

• Такий, зокрема, Святогірський (Успенський) монастир-фортеця в с. Зимному на Волині (друга половина 15 ст.).

• Унікальною і водночас надзвичайно характерною пам’яткою української архітектури 15 ст. є Покровська церква-твердиня в с. Сутківці на Поділлі. Через Сутківці пролягав шлях, яким мало не щорічно сунула орда за здобиччю, і тільки церква давала змогу людям врятуватися.

Образотворче мистецтво

Красівська Богоматір, кінець 15 ст.

Юрій Змієборець із Станилі, кінець 14 ст.

Сторінка Київського псалтиря 1397 р.

Українське малярство другої половини 14-16 ст. розвивалося на основі традицій і досягнень русько-візантійського малярства часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

До середини 16 ст. розвивалося монументальне малярство - фрески.

• Багато фресок українських майстрів збереглось у пам’ятках, розташованих у Польщі (розписи в каплиці святої Трійці в Любліні 1418 р. та каплиці святого Хреста Вавельського замку у Кракові 1470 р.).

Протягом 15 - першої половини 16 ст. активно розвивався іконопис.

• Значною популярністю користувався образ Богородиці, що втілював ідею заступництва і спасіння. У ньому уособлювався ідеал материнської любові. Кращим його зразком є ікона Богородиці з с. Красів.

• Популярними були ікони, де в образах святих втілено воїнів-героїв (наприклад, ікона Юрія Змієборця - кінець 14 ст. із Станилі поблизу м. Дрогобича) або реальні типи сучасників - селян, міщан, шляхтичів (ікона «Страшний суд»).

У 15 ст. сформувався український іконостас.

Далі розвивалась українська графіка. Протягом 14 - першої половини 16 ст. вона існувала у вигляді книжкової мініатюри та окремих елементів оздоблення книги. Серед пам’яток письма і книжкової графіки, створених у 14—15 ст., вершиною книжкової мініатюри є Київський псалтир, що його переписав у Києві з константинопольського рукопису 11 ст. на замовлення єпископа Михаїла дяк Спиридоній 1397 р.

• Ця велика рукописна книга має 229 пергаментних аркушів. Оздоблено її майже 300 мініатюрами, розміщеними на берегах.

Поняття та терміни

Шляхта - родова українська знать, аристократія. Протягом багатьох століть виконувала роль політичного провідника українського народу, виразника й захисника його національних інтересів.

Магдебурзьке право - право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих землевласників та створювали органи місцевого самоврядування за зразком німецького міста Магдебурга.

Кріпацтво - система правових норм феодальної держави, що встановлювала залежність селянина від феодала і водночас власність (неповну) останнього на селянина-кріпака. Кріпосне право включало прикріплення селян до землі, право феодала на працю і майно селянина, на відчужування його як з землею, так і без неї, позбавлення селянина права розпоряджатися нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді тощо.

Воевода - керівник шляхетського ополчення своєї території; головував на сеймиках, що скликалися ним для обирання кандидатів на земські уряди; здійснював нагляд за цінами, вагами й мірами в королівських містах.

Каштелян - управитель замкової округи, якому корився весь місцевий боярсько-рицарський люд. Згодом основні його функції перейшли до старост.

Фільварок - у Польщі, Литві, Україні та Білорусі в 14 19 ст. багатогалузеве господарство. Ґрунтувалося на праці кріпосних селян. Продукція фільварків вивозилася на ринки. В українських землях фільварки вперше з’явилися в Галичині у 15 ст.

Іконостас - стіна, перегородка, що відокремлює вівтар - головне місце у храмі, від центральної частини приміщення, де знаходяться віруючі. Складався з кількох рядів ікон (до чотирьох).

Замок - цим терміном у 16 17 ст. в Україні позначалося довготривале укріплення, приватне або державне, оточене захисними огорожами - ровами, валами, стінами, вежами-баштами.