Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель. Національне та соціальне становище українців
Поділи Польщі Російською, Прусською та Австрійською імперіями, а також перемоги Росії та Австрії над Оттоманською Портою мали своїм наслідком черговий переділ етнічних українських земель. Він супроводжувався нищенням решток української державної автономії. Отже, у 19 століття Україна вступила у складі Росії та Австрії, у котрих панували відповідно Олександр І (1801-1825) та Франц 1 (1792-1835). Незначні українські території утримували тоді за собою Пруссія (Холмщина і Підляшшя) й Османська імперія (частина північно-західного узбережжя Чорного моря).
На початку 19 ст. Прусія й Османська імперія втрачають ці землі. Так, за Бухарестським мирним договором 1812 р., яким завершилася російсько-турецька війна 1806-1812 рр., до Російської імперії було приєднано Бессарабію до р. Прут, гирло Дунаю (лівий берег). Після Віденського конгресу 1814—1815 рр. Варшавське герцогство разом з Холмщиною та Підляшшям стало автономним Царством Польським і було передане під російське панування. За Австрійською імперією була закріплена Східна Галичина разом з галицьким Поділлям (Тернопільщиною). Віденський конгрес 1815 р. легітимізував російську окупацію Бессарабії.
Отже, понад 85% етнічних українських земель опинилося під владою Російської імперії. На початку 19 ст. встановився адміністративно-територіальний поділ підросійських земель України, які поділялися на три генерал-губернаторства (Київське, Малоросійське та Новоросійсько-Бессарабське), а ті у свою чергу - на 9 губерній (Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська) та землі Чорноморського Кубанського Війська. Частина етнічних українських земель потрапила до Бессарабської, Воронезької, Курської, Мінської, Гродненської губерній, області Війська Донського та Царства Польського (Холмщина та Підляшшя). З межами губерній більш-менш узгоджувався церковно-адміністративний поділ на єпархії. Однак царат офіційно не вживав назв земель-регіонів України, навпаки, став активно змінювати історичні топоніми з метою деформування історичної пам’яті українського народу. Кодак було перейменовано на Катеринослав (нині - Дніпропетровськ), Самару - на Новомосковськ, що за 25 км від сучасного Дніпропетровська, Звягель - на Новоград-Волинський і т. д. Давні козацькі герби міст замінювали на нові, царські. Так, лева на козацькому гербі Самари (вже Новомосковська) замінив новий: зламана козацька шабля. Цим самим промовисто натякалося на кінець козацьких «вольностей» і на нове життя під царською кормигою у так званій Новоросії (офіційна імперська назва Південної України). Царат прагнув також домогтися некорисних для українців демографічних змін. Українців використовували для освоєння прикордонних земель Російської імперії, а також велетенських просторів Сибіру та Далекого Сходу, відомих своїми важкими кліматичними умовами. На українські землі, особливо на півдні, на землі колишнього Війська Запорозького, царський уряд переселяв росіян, білорусів, німців, вихідців з Балканського півострова (сербів, хорватів, болгар, албанців та ін.), Закавказзя (грузин, вірмен) та ін.
Внаслідок такої політики перемішування народів полегшувалося завдання їх денаціоналізації. Однак спочатку така політика мала незначний успіх. Прибулі в Україну переселенці з часом українізувались, і це при тому, що українська мова та культура дискримінувалися в Російській імперії. На всіх етнічних українських землях протягом 19-20 ст. виразно домінували саме українці. З національних меншин найпомітнішими були росіяни, особливо в південній Україні (9%), а на підавстрійських землях - поляки, особливо у Східній Галичині (20%). У містах і містечках України високою була концентрація єврейського населення, оскільки євреям царський уряд дозволяв жити лише в так званій смузі осілості («черте оседлости»), яка охоплювала підросійські землі колишньої Речі Посполитої.
Основну масу населення України, як і переважної більшості країн тогочасного світу, становили селяни.
Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин першої половини 19 ст. Російсько-французька війна 1812-1813 рр. і Україна
Тільки-но було укладено Бухарестський мир 1812 р., як Україну захопив вир нової, ще тяжчої війни, яка тепер точилася між Російською та Французькою імперіями. Її вибух унаслідок глибоких суперечностей між обома державами був неминучий і стався в червні 1812 р. Більш ніж півмільйонна наполеонівська армія перейшла тодішній російський кордон. Цікаво, що у французькій армії власне французи були меншістю, а всього в ній було представлено 12 різних народів. Тільки на частку поляків, включно з литовською та білоруською сполонізованою шляхтою, припадало 25 % вояків цієї армії. Але якщо вони билися за відродження Речі Посполитої, то такого стимулу зовсім не було у силоміць узятих на війну німців, італійців чи іспанців.
Головного удару французький імператор і видатний полководець Наполеон І Бонапарт завдавав через Білорусь на Москву, щоб якомога швидше взяти давню столицю імперії. У Вільні він проголосив відродження Великого князівства Литовського, планував також на етнічних литовських землях відродити Жмудське князівство. Все це привернуло до нього польську, литовську й білоруську шляхту. З метою привернення на свій бік українців Наполеон обіцяв відродження в ній незалежної республіки, ще раніше прагнув привернути на свій бік козаків-задунайців. Насправді ж Наполеон планував у разі успіху провести перерозподіл українських земель з метою насамперед винагородження своїх союзників (Австрійської та Османської імперій), і хіба що лише на невеликій частині Лівобережної України могло постати якесь автономне утворення під французьким протекторатом, та й то поділене на три частини (провінції «наполеоніди»). Відомо й про плани Наполеона переселити частину козаків на береги Рейну, щоб створити заслін проти можливого нападу з боку Німеччини.
Вищі стани українського суспільства поділилися на дві групи: одні покладали надію на відродження незалежності України, інші зберігали лояльність до Росії. Останніх було більшість, оскільки про плани Наполеона щодо надання автономії козацькій Україні їм майже нічого не було відомо, а сприяння Франції полякам розцінювалося як загроза виникнення нової Речі Посполитої. Дворянство побоювалося втрати своїх станових привілеїв, зокрема звільнення селян, його лякала можливість якобінського терору, гонінь проти Церкви. Примусові конфіскації провіанту, коней тощо не додавали симпатій наполеонівській армії.
Тим часом російський уряд оголосив про формування на Україні козацьких полків і створював враження, що хоче відновити козацький устрій у країні. Маси відгукнулися на цей заклик і невдовзі самі тільки Чернігівщина й Полтавщина виставили понад 60-тисячне козацьке військо.
Поразка наполеонівської Франції призвела до нової розстановки сил. Представники держав-переможниць (Австрія, Англія, Пруссія та Росія) зібралися у Відні на спеціальну конференцію (Віденський конгрес 1814-1815 рр.).
У Росії війну 1812 р. й досі називають Вітчизняною («Отечественной»). Україні ж вона не принесла нічого, крім розорень, які особливо тяжко вдарили по козаках Лівобережної України. Царський уряд не повернув навіть боргів українському дворянству - понад 9 млн рублів, які воно витратило на спорядження козацького ополчення. Характерно, що польська та сполонізована литовська й білоруська шляхта, яка брала участь у війні на боці Наполеона, не зазнала жодних репресій, оскільки цар загравав з нею, прагнучи зміцнити російський вплив у Царстві Польському. В Україні та Білорусі збереглося польське велике землеволодіння, була навіть зміцнена мережа польських шкіл, отже, полонізація українців Правобережжя тривала. Кріпацтво ж, усупереч сподіванням широких народних мас, не було ліквідоване. Сформовані в 1812 р. українські козацькі полки були реорганізовані у звичайні військові частини російської армії. Це викликало заворушення серед козаків і навіть повстання деяких із них.
Соціально-економічне становище Наддніпрянщини в першій половині 19 ст.
Втрата власної держави у другій половині 18 ст. дорого обійшлася українському народові в усіх відношеннях. Відстала й кріпосницька Російська імперія гальмувала розвиток України, Білорусі, Прибалтики, запроваджувала тут такий устрій, який був учорашнім днем для Західної Європи. Росія залишалася аграрною державою, причому розвиток сільського господарства мав екстенсивний характер (розширення площ орної землі, збільшення панщини). Україна, насамперед колишня Гетьманщина, стала вотчиною поміщиків, а більшість козаків зубожіли, потрапили у кріпацтво. В Україні стали домінувати типові для кріпосницької Росії порядки. Виняток становила певною мірою південна Україна і особливо Чорноморія, де кріпосне право стало запроваджуватися з часів Павла І, але не встигло пустити глибоких коренів. Тому саме тут склалися кращі стартові умови для розвитку економіки після падіння кріпацтва в 1861 р. Поміщики, переважно іноземні (російські та польські), утримували з волі Петербурга більшу частину українських земель. Українські селяни були здебільшого кріпаками. Російським поміщикам надавалася перевага, царат щедро наділяв їх козацькою землею. В Правобережній Україні, яка пізніше потрапила під владу Російської імперії, зберігалося польське поміщицьке землеволодіння. Серед поміщиків (переважно на колишній Гетьманщині) були й нащадки козацької старшини, але тільки ті, які довели свою вірнопідданість цареві. У 19 ст. більшість із них цілком русифікувалася і пов’язувала своє майбутнє з Російською державою.
Отже, основна маса селян на межі 18-19 ст. (91% - на Поділлі, 90% - у Київській губернії, 74% - на Волині), тобто більшість українського народу, уже потрапила в кріпаки, яких нещадно експлуатували поміщики. В Україну була занесена звична для Росії практика, коли власники ділили кріпацькі сім’ї й продавали різним панам, міняли на собак тощо. Тільки Павло І заборонив продавати кріпаків без землі. Крім поміщицьких, існували кріпаки державні та монастирські.
Українські селяни сіяли жито, пшеницю, овес, гречку та інші традиційні культури, хоча вже стали поширюватися соняшник, картопля тощо. Степові простори України, на яких паслися величезні отари овець, відкривали широкі перспективи і для розвитку суконної промисловості. Овечий лій ішов на виробництво свічок. У Криму розвивалося виноградарство, виробництво шовку. Далі розвивалися всілякі промисли: вироблення посуду, полотна, взуття. В Україні, хоч і повільно, відбувалися певні зрушення, характерні для капіталістичної епохи. У 30-40-х роках 19 ст. в Російській імперії, в т. ч. й в Україні, почався промисловий переворот, який тривав кількадесят років. Найважливішим соціальним наслідком цього явища було формування верстви міської буржуазії та робітників. Нові підприємства були значно рентабельнішими, ніж ті, на яких використовували працю кріпаків. У середині 19 ст. приватний капітал зосередив у своїх руках понад 90% заводів.
В Україні насамперед формувалися підприємства харчової промисловості (цукрової, горілчаної та ін.), які стали провідними в Російській імперії. Хліб, м’ясомолочні продукти та цукор користувалися значним попитом на ринках Західної Європи. Існували соляна, виноградна, паперова, порцелянова галузі, але вони розвивалися не так бурхливо і до того ж лише в окремих регіонах, а то й у центрах. Ще в 18 ст. було відкрито потужні поклади кам’яного вугілля (Донеччина), які перевищували всі разом поклади Західної Європи; залізної руди (біля Кривого Рогу). Це створило ідеальні умови для розвитку гірничої та металургійної промисловостей, поклало початок формуванню Донецько-Криворізького промислового району. Через Україну йшов потужний потік товарів до зарубіжних держав. Унаслідок цього розвивалася система шляхів - шосе, будувалися канали, наприклад, в обхід дніпрових порогів.
Важливе місце в Україні належало чумацькому промислу. Чумаки на возах, запряжених волами, транспортували зерно, сіль, рибу і т. ін.
Ще з давніх часів в Україні існували торги та ярмарки, наприклад, Сорочинський (у Сорочинцях на Полтавщині), але в 19 ст. вони набули особливого розмаху, причому приблизно половина всіх ярмарків Російської імперії припадала саме на Україну. Найбільші з них, як-от Контрактовий у Києві (з 1797 р.), перетворилися на міжнародні, де укладалися контракти також із зарубіжними виробниками й торгівцями.
Повним ходом тривало формування ринкових відносин.
Наслідком розвитку ремесла, промисловості й торгівлі стало збільшення міст, зростання в кілька разів міського населення, особливо на берегах Дніпра, Азовського та Чорного морів. Ліквідація небезпеки ординських нападів і вигідна торгівельно-економічна кон’юнктура сприяли бурхливому зростанню Одеси (колишні Хаджибей, Коцюбіїв), Миколаєва (Витовка), Херсона та інших міст. Купецтво Одеси за першу половину 19 ст. зросло більш як у 40 разів!
Вид м. Миколаєва, 1792-1800 рр.
Контрактовий ярмарок у Києві
Вид з малої пристані м. Одеси. Перша половина 19 ст.
Російський уряд уважно стежив за тенденціями економічного розвитку України і продовжував політику її дискримінації і в цьому відношенні. Так, він ще в 1753 р. ліквідував митний кордон між Росією та Гетьманщиною, а в 1782 р. дозволив поселятися в Києві російським купцям. Потім уряд умисно переводив з різних кінців Російської імперії в Україну купців з великими капіталами, для яких створювалися пільгові умови діяльності. У 1831-1835 рр. було ліквідовано магдебурзьке право, українських міщан навіть виселяли (як-от у Києві) з центра міста. Товари з України мали продаватися дорожче, ніж московські чи петербурзькі, отже, не були конкурентоспроможними. Таким чином, про якусь рівноправну економічну конкуренцію російського та українського капіталів годі говорити. Перемога російських купців була забезпечена політичними методами. Російський уряд переслідував політичну мету: зміцнити соціальну базу російського колоніального панування в Україні. В особі переселених в Україну російських поміщиків, купців, навіть представників нижчих верств царат діставав вірних служителів імперії.
Відсутність в українців власної держави, скинення їх на соціальне дно, насамперед до числа кріпаків, мало надзвичайно тяжкі, болісні й довготривалі в часі наслідки. Уже тоді серед буржуазії та торгівців виразно домінували росіяни та євреї, яким належали провідні позиції в торгівлі. Українці ж займали третю сходинку, і це були переважно дрібні торгівці. Тільки в 40-х роках 19 ст. з’явилися перші значні українські підприємці (Яхненки та Симиренки, котрі створили фірму з виробництва й продажу цукру), але це був швидше виняток.
Як наслідок, міста України втрачали своє українське обличчя, місце українських міщан займали представники інших національностей, українці були витіснені на околиці міст і в села, прискорився процес їх обмосковщення. Формувався непривабливий тип зрусифікованого міщанства, який блискуче змалювали у своїх творах класики української літератури І. Карпенко-Карий, М. Старицький і особливо І. Нечуй-Левицький. Слабкість української національної буржуазії своєю чергою зменшувала шанси на створення в майбутньому незалежної Української держави.
Соціальна боротьба в першій половині 19 ст.
У той час як Захід упевнено йшов шляхом капіталістичного розвитку й розбудовував промисловість, відсталість Російської імперії, яка прагнула законсервувати існуючий реакційний лад, ставала все очевиднішою. Цар Микола І бачив вихід із складного становища в посиленні національного гніту, розбудові бюрократичного апарату, каральних органів. Було створено шість відділень державного апарату. Особлива роль відводилася Третьому відділенню, яке за допомогою великого жандармського корпусу та агентів-донощиків мало гарантувати «безпеку престолу та спокій у державі». Було прийнято також тяжкий («чавунний») цензурний статут, а кріпаків заборонили приймати до вищих та середніх навчальних закладів.
Російська Православна Церква все більше ставала частиною бюрократичної державної машини, що руйнувало її авторитет.
Низька рентабельність кріпосницького господарства несла загрозу фінансового краху держави й потужних соціальних потрясінь. Поміщики в гонитві за прибутками в нових умовах збільшували панщину й чинш (оброк), що призвело до значного погіршення становища селян.
Царат пробував знайти вихід із ситуації, що склалася, але без радикальних засобів, щоб не порушити основ існуючого ладу. До того ж він діяв непослідовно. Ще в 1803 р. був прийнятий закон про вільних хліборобів, який дозволяв селянам викуповуватися на волю. Але заможних кріпаків були буквально одиниці і тому мізерна кількість скористалася цим законом. Приблизно тоді ж уряд дозволив купувати землю не тільки поміщикам, а й представникам інших станів. Але водночас царат з ініціативи сумнозвісного царського намісника графа Аракчеева заходився впроваджувати з 1814 р. військові поселення, зокрема на Слобожанщині. Тут було, наприклад, виселено всіх жителів м. Чугуїв, бо на їх місце мали прибути військові поселенці. Останні були одруженими, а тих, хто ще не встиг взяти шлюб, терміново одружували з кріпачками, навіть не питаючи згоди обох сторін. Поселяни звільнялися від ряду податків, але мусили утримувати солдатів регулярної армії, які перебували у них на постої, і самі мали виконувати громадські роботи. їм заборонялося займатися торгівлею. Врешті російському уряду довелося відмовитися від свого нововведення, а в 1857 р. військові поселення були ліквідовані остаточно.
Великі надії покладалися і на реформу міністра державної власності Павла Кисельова (1837-1841), проведену з ініціативи царя Миколи І. Вони стосувалися державних селян, які вже не відробляли панщини, а сплачували чинш за використання державної землі. Було прийнято указ, згідно з яким кріпаків було заборонено продавати окремо від їхніх сімей. У 1847-1848 рр. київським генерал-губернатором Д. Бібіковим була проведена т. зв. інвентарна реформа з метою послабити позиції польської шляхти. Влада поміщиків обмежувалася, зокрема панщина не мала перевищувати трьох днів, поміщики не могли карати своїх підданих без суду і т. д. Але на практиці змін майже не відбулося.
В Україні найпомітніший слід залишила діяльність ватажка повстанців з Поділля Устима Кармалюка (1787-1835). І хоча важко об’єктивно оцінити значення цієї постаті в історії України, однак не можна заперечувати факт надзвичайно тривалої активності Кармалюка (діяв протягом майже 25 років, неодноразово тікав з каторги).
Далекою від ідеальної була ситуація в армії та на флоті, виявом чого стало повстання військових поселян у 1829 р., повстання матросів і солдатів у Севастополі 1830 р., які були жорстоко придушені.
Поняття та терміни
Буржуазія - від кінця 15 ст. - назва заможних верств міщанства; соціальна верства підприємців, становлення якої відбулося в 19 ст. з перемогою фабрично-заводського виробництва.
Пролетаріат - соціальна верства індустріального суспільства із зайнятих переважно найманою фізичною працею людей.
Промисловий переворот - це перехід від мануфактури з її ручною ремісничою технікою до великого машинного фабрично-заводського виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів.
Генерал-губернаторство - велика адміністративно-територіальна одиниця, до складу якої входила одна або кілька губерній у Російській імперії. Створювалось російським урядом, здебільшого для боротьби з національно-визвольним рухом поневолених народів або у воєнний час. На чолі генерал-губернаторства стояв генерал-губернатор.