17 квітня 1848 р. - Звільнення селян у Галичині від панщини.
19 квітня 1848 р. - Звернення Головної руської ради до рейхсрату, уряду та імператора з вимогою поділу Галичини та відокремлення Східної Галичини з власним крайовим управлінням у Львові.
2 травня 1848 р. - Утворення у Львові Головної руської ради.
15 травня 1848 р. - Вихід першої української газети «Зоря Галицька».
19-25 жовтня 1848 р. - Перший з’їзд діячів української культури, науки та освіти у Львові (Собор руських учених).
У 40-х роках 19 ст. Європою прокотилася хвиля революцій, антифеодальних та національно-визвольних повстань. Набирав сили рух за об’єднання Німеччини, визволення та об’єднання Італії, визволення Ірландії. Наближався час європейської революції 1848-1849 рр., так званої Весни народів.
Березневе повстання у Відні 1848 р., падіння реакційного уряду канцлера Меттерніха, проголошення свободи друку, намір австрійського нового уряду провести вибори до парламенту і прийняти конституцію, дозвіл творити національні військові частини розбудили підкорені Габсбурзькою імперією народи, в тому числі й західних українців. їхнє становище було особливо складним. Українці опинилися перед лицем не тільки австро-угорської, а й польської загрози, адже польський національно-визвольний рух у своєму справедливому прагненні до незалежності Польщі знову «не помічав» українців з їхнім правом на творення власної незалежної держави.
За таких умов українці не стали наражатися на відвертий конфлікт з Австрією, а, користуючись моментом, зуміли домогтися від неї важливих поступок мирним шляхом. У цьому їх підтримав далекоглядний галицький губернатор граф Стадіон. Завдяки його клопотанням австрійський імператор Фердинанд І (1835-1848) видав закон, яким у Австрійській імперії ліквідовувалося кріпацтво і селяни ставали вільними. Цей закон був проголошений на Великдень 1848 р. (22 квітня) й викликав справжній ентузіазм українських селян. Найважливіше для того часу соціальне питання було досить успішно розв’язане. Панам же надавалися певні пільги, а уряд мав заплатити їм компенсацію. Первісно імператорський (цісарський) закон не поширювався на Буковину, але внаслідок селянських заворушень Австрійська імперія була змушена й тут піти на поступки. Але відповідний закон часто ігнорували великі землевласники, які й далі хотіли експлуатувати селян. Через це вибухнуло нове повстання на чолі з Л. Кобилицею (листопад 1848 - літо 1849 рр.). Воно було жорстоко придушене, а Л. Кобилиця знову потрапив у в’язницю, де був закатований.
У такому ж дусі пішло й вирішення політичних та національних вимог українців. Після тривалої боротьби в 1849 р. було створено перший український батальйон на австрійській службі. Він проіснував недовго, але став прообразом майбутнього Легіону українських січових стрільців.
Правління Фердинанда І наближалося кінця, а в грудні 1848 р. його змінив Франц Йосиф І (1848-1916). Ще Фердинанд під тиском мас проголосив першу конституцію в історії Австрійської імперії (25.04.1848), але вона проіснувала тільки до 1851 р. і до того ж була недемократичною. Пізніше, у 1860 р., буде прийнято нову конституцію, яку Іван Франко назвав «свинською». Але й це було краще, ніж нічого! Навіть обмежені можливості австрійської конституції будуть пізніше використані українцями для розвитку власного політичного та громадського життя в дусі західних демократичних традицій.
У липні 1848 р. зібрався перший парламент Австрійської імперії, який діяв тільки до березня наступного року. Але на ньому була присутня й українська фракція із 39 делегатів. Посилився рух за збереження адміністративно-політичної єдності Буковини з Галичиною. Однак він не досяг мети: 1849 р. Буковину було проголошено окремим коронним краєм із своїм сеймом та адміністрацією. Внаслідок виокремлення австрійським імператором Буковини було створено й окремі (галицький та буковинський) сойми, тобто парламенти, які діяли аж до падіння Австро-Угорщини у 1918 р. і певною мірою давали можливість українцям відстоювати свої інтереси у вищому представницькому органі держави.
Першє засідання Головної руської ради у Львові, травень 1848 р. Художник Є. Блотницький
З’їзд діячів української науки, культури та освіти. Рисунок 50-х років 19 ст.
19 квітня 1848 р. представники української громади Львова подали клопотання на ім’я імператора про запровадження у школах і громадському житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах греко-католицького духівництва з католицьким. 2 травня 1848 р. у Львові було створено першу українську громадсько-політичну організацію - Головну руську раду (ГРР), яка взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848-1851 рр. Раду, яка складалася з 30 постійних членів - представників світської інтелігенції, вищого й нижчого духівництва, очолив єпископ Григорій Яхимович. Друкованим органом ГРР стала «Зоря Галицька» - перша у Львові газета українською мовою. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком.. .» То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці одна нація. З ініціативи Головної руської ради за національну символіку галицьких українців було прийнято традиційний синьо-жовтий прапор та герб (золотий лев на синьому полі). У містах, містечках і селах Східної Галичини виникло близько 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися здебільшого представники духівництва, селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі, шкільна молодь).
Першим важливим кроком ГРР стала вимога відокремити Східну Галичину від Західної та перетворити її на окремий коронний край, тобто на національно-територіальну автономію. Правлячі кола Австрії прийняли постанову про поділ Галичини, але вона залишилася на папері. Однією з причин цього був спротив поляків. Вони створили на противагу ГРР «Русский Собор». До складу останнього увійшли насамперед представники родів, сполонізованих ще в 16-17 ст., як-от голова цього Собору князь Лев Сапіга. Характерно, що через деякий час «Русский Собор» злився з Польською національною радою. Польські шовіністи свідомо поширювали брехливі чутки про прагнення ГРР приєднати Східну Галичину до Російської імперії.
Було відхилено більшість українських вимог, реально вдалося домогтися тільки впровадження української мови в народних школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито також кафедру української мови та літератури у Львівському університеті. Її очолив Я. Головацький.
Діяльність ГРР сприяла й пожвавленню громадсько-культурного життя. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з’їзд діячів української культури, науки та освіти. Згідно з рішенням з’їзду у Львові було засновано «Галицько-руську матицю» - культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу. Визначними подіями стали відкриття 1848 р. першої в Галичині української читальні (в Коломиї) та заснування 1849 р. з ініціативи Головної руської ради на народні кошти Народного дому у Львові. Українське питання вперше за довгі роки стало предметом обговорення і на міжнародних форумах. У цей же час у Празі відбувся історичний Слов’янський з’їзд (2 червня 1848), скликаний чеськими будителями. На нього прибули й українські представники і вголос заявили про існування великого українського народу. У ході роботи секцій з’їзду українці домоглися від польських представників визнання права на рівноправність української мови з польською в освітніх закладах Галичини, права на існування окремої національної гвардії, що було стверджено підписанням польсько-української угоди. Однак у розпал праці з’їзду розпочалися бої за Прагу між чеськими та австрійськими військами і ця рівноправна угода не була реалізована. Тим часом у Австрійській імперії запанував реакційний режим, що й визначило сумну долю Головної руської ради. Вона припинила свою діяльність у червні 1851 р. і в подальшому українці Галичини були позбавлені свого представницького органу.
Сторінка «Зорі Галицької» за 15 травня 1848 р.
Революція спричинила активізацію українського національно-визвольного руху, яка спостерігалась і в Закарпатті та Пряшівщині. Тут теж склалася нелегка ситуація, подібно до Галичини, тільки місце поляків тут займали угорці (мадяри), які прагнули мадяризувати українців. Саме через це українці не підтримали в 1848 р. угорське національно-визвольне повстання під проводом Лайоша Кошута, оскільки перемога угорців мала б для гірші наслідки, ніж австрійське панування. Лідери українців Закарпаття та Пряшівщини - священик, вчений і поет Олександр Духнович (1803-1865), Адольф Добрянський (1817-1901) - висунули ідею автономії Закарпаття та Пряшівщини й об’єднання їх із Східною Галичиною в єдине Руське воєводство.
Духновича та Добрянського підтримала в цьому намірі Головна руська рада у Львові.
Однак австрійський уряд під тиском польських, угорських та румунських шовіністів, які бачили в такому об’єднанні загрозу своєму пануванню в Західній Україні, не погодився на такий крок. Габсбурги у свою чергу пильнували свого імперського інтересу, боячись, що таке возз’єднання західноукраїнських земель стане прелюдією до їх возз’єднання із Наддніпрянською Україною. Тим не менше, закарпатським українцям вдалося домогтися певних поступок від Габсбургів. У жовтні 1849 р. австрійський уряд об’єднав заселені українцями райони Угорщини в окремий Ужгородський округ, у якому управлінський апарат формувався з представників української інтелігенції. Один з чільних діячів українців Закарпаття та Пряшівщини А. Добрянський проголосив прийняття синьо-жовтого прапора краю. Його було прийнято й українцями (русинами) Пряшівщини (у сучасній східній Словаччині) та в Мараморощині (у сучасній північно-східній Румунії). Вдалось домогтися також відкриття початкових народних шкіл із рідною мовою навчання та запровадження викладання деяких предметів українською мовою в гімназіях. Але після придушення революції і прийняття конституції 1860 р. угорці, які відігравали дедалі більшу роль в імперії (з 1867 р. вона стає дуалістичною Австро-Угорщиною) й стали повними господарями в Закарпатті, скасували всі ці поступки.
Розгортання українського національного руху в західноукраїнських землях, спричинене загальноєвропейським революційним піднесенням, мало незворотний характер. Саме з 1848 р. Галичина стала справжнім українським П’ємонтом. Невдовзі український національний рух відродився знову, а досвід боротьби за свої права став у пригоді під час Української революції 1917—1920 рр.