1199 р. - Утворення Галицько-Волинської держави.
1199-1205 рр. - Князювання Романа Мстиславича.
1223 р. - Поразка руських дружин у битві з монголами на Калці.
1238 р. - Утвердження Данила Романовича в Галичі.
1240 р. - Облога й розорення Києва військами хана Батия.
1245 р. - Поїздка в Орду князя Данила Романовича.
1253 р. - Коронація Данила Романовича.
1301-1308 рр. - Правління в Галицько-Волинській державі Юрія І Львовича.
1325-1340 рр. - Князювання Болеслава-Юрія II.
Утворення Галицько-Волинського князівства
Історію Галицько-Волинської держави починають роком 1199, коли волинський князь Роман Мстиславич об’єднав Галицьке й Волинське князівства. Столицею об’єднаного князівства Роман обрав Галич, вважаючи за найголовніше завдання подолати опір галицького боярства. До планів Романа Мстиславича належало також поширення влади на решту українських земель. Року 1202 відбулася його сутичка з київським князем Рюриком Ростиславичем, унаслідок якої останній зрікся київського столу. Не маючи наміру самому княжити в Києві, Роман посадив там, за припущенням одних дослідників, близького собі Ігоря Ярославина, на думку інших - свого намісника. Втім справжнім володарем Київського та й підлеглого йому Переяславського князівств був галицько-волинський князь. Ту його владу підтверджують численні походи проти половців, організовані для захисту Переяславщини та Київщини.
З-поміж причин, які кликали Романа до Галича, дослідники називають не тільки невпевненість князя у галицьких боярах. Багато важила для Романа Мстиславича участь у європейських подіях. Так, він брав активну участь у міжусобній боротьбі польських князів, а 1205 р. був утягнутий, як припускають історики, у протистояння німецьких династій Гогенштауфенів і Вельфів. Маючи зобов’язання щодо Гогенштауфенів, галицько-волинський володар пішов походом через Польщу до Саксонії. Проте його просуванню перешкодили колишні союзники - польські князі Лешко Білий та Конрад. У бою під Завихвостом на Віслі 19 червня 1205 р. Роман загинув.
Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з «самодержцем усієї Русі» Романом Мстиславичем стало веіжливим етапом в історії української державності, адже на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська ґрунтувалася на єдиній українській основі.
Становище Галицько-Волинського князівства після смерті Романа Мстиславича
Смерть Романа Мстиславича ускладнила внутрішнє становище Галицько-Волинського князівства. Принишклі до часу бояри швидко оговталися і взялися до справи. Передусім вони спекалися Романової дружини Ганни й малих синів, чотирирічного Данила та дворічного Василька, змусивши їх до вигнання. Князями галицькі бояри хотіли бачити онуків Ярослава Осмомисла, синів його дочки Ярославни та сіверського князя Ігоря Святославича. Року 1206 Ігоревичі розділили Галицьку землю, маючи намір прибрати до рук ще й Волинь. Над княгинею Ганною та Данилом і Васильком, що знайшли притулок у Володимирі, нависла смертельна небезпека. Щоб урятуватися, княгиня подалася до Польщі. Крім того, у політичну гру вплутався угорський король: він обіцяв підтримку Ганні, на знак чого забрав до себе малого Данила. Проте втручання чужинців у галицько-волинські справи лише ускладнило внутрішнє становище: невдовзі з’ясувалося, що польський та угорський королі мають свої територіальні інтереси й зовсім не збираються дбати про відновлення спокою в Галицько-Волинськім князівстві. Отож, чвари не вщухали, а від 1208 р. стали ще жорсткішими, позаяк від примарної єдності братів Ігоревичів не лишилося й згадки. Проте хоч якими суперечливими були інтереси учасників конфлікту, вони мали дещо спільне - це небажання повернення в Галицько-Волинське князівство нащадків Романа. Саме його довелося долати Данилу й Васильку.
Лише у 20-х роках 13 ст. Данило разом з Васильком зібрали під своєю владою всю Волинь, відвоювавши загарбані польським королем землі, мали союзницькі угоди з Литвою, польськими князями, а 1238 р. утвердилися і в Галичині. Отже, наприкінці 30-х рр. 13 ст. Романові сини Данило й Василько відновили батькову державу. Василько як молодший залишився на Волині, у всіх важливих справах підтримуючи Данила. Старший Романович столицю Галицько-Волинського князівства переніс до тільки-но закладеного м. Холма. Прагнучи заволодіти всією батьковою спадщиною, Данило утвердився і в Києві. Однак столицю свою в Київ не переніс, залишив там намісником хороброго воїна, боярина Дмитра.
Галицько-Волинське князівство. Монгольська навала на українській землі
З-поміж подій тих років привертає увагу битва під Дорогичином, що сталася того-таки 1238 р. Тоді своєю перемогою Данило поклав край зазіханням німецьких лицарів-хрестоносців на західноукраїнські землі.
Внутрішня та зовнішня політика князя Данила Романовича
Протягом володарювання йому доводилося одночасно долати опір кількох суперників: зі сходу загрожували монголи, із заходу на українські землі зазіхали Литва, Польща та Угорщина. Одночасно доводилося воювати з непокірними боярами, які схилялися до Ростислава Михайловича з чернігівської династії та його союзників. У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві проти приведеного Ростиславом війська угорського короля та його союзників біля м. Ярослава на Сяні.
Внаслідок Ярославської битви Данило зламав опір бояр, остаточно утвердився в Галичі й надовго поклав край зазіханням Угорського королівства.
Тоді ж князь здійснював успішні походи проти литовців і ятвягів, 1243 р. взяв Люблін і Люблінську землю. Допомагаючи своєму сину Романові, одруженому з сестрою австрійського герцога Фрідріха II Бабенберга Гертрудою, у боротьбі за австрійську корону, Данило Галицький пішов на Чехію та Сілезію.
Активність зовнішньої політики Данила виявлялася й династичними шлюбами його дітей.
• Так, Лев Данилович був одружений із дочкою угорського короля Бели IV.
• Шварно взяв шлюб із дочкою литовського князя Міндовга.
• Дочку Данила Переяславу було видано заміж за мазовецького князя Земовита.
Важливим напрямком зовнішньої політики Данила Галицького були відносини з монгольськими володарями. Здійснивши подорож в Орду, Данило починає шукати союзників у боротьбі з ординцями. З цією метою налагоджує союзницькі відносини з Польщею, Угорщиною, Владимиро-Суздальським князівством. Відгукнувся князь на пропозицію Ватикану розпочати переговори про участь русичів у хрестовому поході європейських держав проти монголів.
Від 1246 року з перервами тривали переговори між Данилом і папою римським. Щоб заохотити до походу князя, папа запропонував Данилу прийняти королівську корону. Західноєвропейські хроніки ще задовго до коронації Данила називали Галицько-Волинське князівство королівством. Тому, надсилаючи корону, папа зважав на реальні факти. У 1253 р. в Дорогичині папський легат Опізо урочисто коронував Данила Галицького. Однак оголошений папою 1253 р. хрестовий похід не знайшов підтримки серед європейських монархів.
Втім Данило не відмовився від боротьби проти ординців власними силами. Основні воєнні дії припадають на 1254-1255 рр. Військо Данила неодноразово здобувало перемоги над монгольським військом хана Куремси. Занепокоєні зростанням могутності Галицько-Волинського королівства, золотоординські правителі вислали проти нього численну та сильну орду на чолі з досвідченим воєводою Бурундаєм. Під тиском несприятливих обставин Данило мусив прийняти вимоги Бурундая про зруйнування укріплень Львова, Володимира, Луцька та інших міст. Лише столичний Холм зберіг фортифікації.
Наступники Данила Галицького
По смерті князя Данила (1264) його королівство розпалося. Хоч Василька Романовича, Данилового брата, й пошановували як «отця й господина», влада його поширювалася лише на Західну Волинь із стольним містом Володимиром. Галицьке, Перемишльське та Белзьке князівства зберіг за собою старший син Данила Романовича - Лев. Східну Волинь із Луцьком отримав Мстислав Данилович. Холмське князівство відійшло наймолодшому Даниловичу Шварну.
Коли ж Василько Романович помер, його землю успадкував син Володимир. У зовнішньополітичних справах він віддавав перевагу мирним засобам, однак і воєн не уникав, коли справу не можна було владнати миром. Літописець розповідає про Володимира Васильковича як про видатного книжника й філософа. З літопису довідуємося, що при князівському дворі був скрипторій, де переписували та оздоблювали мініатюрами книги - саме тут, імовірно, і було створено другу, волинську, частину Галицько-Волинського літопису. Літописець повідомляє про щедрі дари князя багатьом церквам. Опікувався князь і розбудовою міст. В останні роки свого князювання він хворів на невиліковну хворобу, тому ще з більшою затятістю поринув у вир внутрішнього життя.
Найактивнішим з-поміж Данилових синів був князь Лев. Він заповзявся об’єднати землі батька під однією рукою. До своїх володінь Лев приєднав Люблінську землю, частину Закарпаття з м. Мукачевим. По смерті Шварна він зайняв Холмське князівство, а в 1272 р. переніс свою столицю до Львова. Мав наміри посісти литовський престол, проте здійснити їх не зміг. У зовнішній політиці Лев Данилович прагнув щонайтісніших відносин із Польщею. Широкі дипломатичні зв’язки підтримував також із Чехією й Тевтонським орденом. У відносинах з Ордою Лев дещо змінив тактику свого батька: він не чинив монголам спротиву, а зважав на їхню волю. Зокрема йому доводилося, навіть усупереч власним Інтересам, ходити війною на Польщу та Литву. Та, попри таку поступливість, Лев усе-таки не зміг забезпечити спокій у державі, бо ординці використовували Галицько-Волинське князівство як плацдарм для своїх нападів на сусідні країни. Не мали успіху й відверті домагання Левом волинських земель, що були спадщиною Володимира Васильковича, бо всупереч його бажанням усю Волинь було передано Мстиславу Даниловичу. Останній помер без спадкоємців, і землі королівства Данила Романовича таки було об’єднано - онуком Данила Юрієм І Львовичем.
Правління Юрія І Львовича (1301 1308 рр.) визначають як час розквіту держави, її спокою та економічного добробуту. Столицею королівства став Володимир-Волинський. За правління Юрія І Львовича Польща захопила Люблінську землю, а Угорщина - частину Закарпаття. Проте внутрішнє становище князівства в цей період було стабільним. Свідченням могутності Юрія І було те, що він, як і Данило Романович, прийняв титул «короля Русі». Цей титул засвідчений його печаткою. Чи була справді коронація, з джерел не відомо.
• Одні історики вважають, що корону Юрій І міг отримати в обмін на визнання зверхності папи римського, прийняття церковної унії та за обіцянку хрестового походу проти Орди.
• Інші наголошують, що коронації могло й не бути, а королем Юрія І називали як володаря держави - за європейською традицією.
Юрій І Львович. Художня реконструкція
Печатка Юрія І Львовича
Про слушність цієї думки свідчить релігійна політика короля Русі. Відомо, зокрема, що за Юрія I 1303 p. за згодою константинопольського патріарха було створено окрему українську православну митрополію - Галицьку.
Останні князі. Занепад Галицько-Волинського королівства
Спадщина Юрія І дісталася його синам - Андрію та Леву II, які правили удвох. Вони називали себе «князями всієї Русі», у такий спосіб висловлюючи претензії на наступництво державницьких традицій Київської Русі. Провідним напрямом зовнішньополітичної діяльності Андрія і Лева була орієнтація на союз із Тевтонським орденом і Польщею. У такий спосіб князі намагалися ослабити свою залежність від Орди, у битві проти якої вони, можливо, й загинули. Оскільки жоден із братів не мав дітей, то з їхньою смертю 1323 р. династія Романовичів по чоловічій лінії урвалася.
Майже два роки галицько-волинський трон залишався вакантним, хоча претендентів не бракувало. Року 1325 галицько-волинські бояри главою держави обрали князя Болеслава, сина Марії, сестри останніх правителів Андрія та Лева II, який прийняв православ’я та ім’я Юрія. Про наміри відродити часи могутності Галицько-Волинського королівства свідчить і той факт, що у документах Юрій II називав себе «Божою милістю князем і дідичем королівства Русі» та використовував королівську печатку Юрія І. Юрій II Болеслав правив від 1325 р. до 1340 р. У зовнішній політиці він тримався союзу з Тевтонським орденом, знайшовши в такий спосіб противагу Польщі, відносини з якою були ворожими. Року 1337 разом із ординцями намагався навіть повернути Люблін, але невдало. Юрій II налагодив дружні стосунки з Литвою, зміцнивши їх шлюбом із дочкою князя Гедиміна. Проте щасливим князювання Юрія II Болеслава не вважають. Адже йому випало накласти головою від змовників: 1340 р. його було отруєно. За свідченням джерел, така доля спіткала Юрія II Болеслава через ускладнення релігійної ситуації. З дитинства католик, він «став розмножати число латинників і їхню віру».
Монгольська навала на українські землі
Наприкінці 12 ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня Монгольська держава. Року 1206 ханом усієї Монголії було проголошено Темучина (Чингісхана). Він розпочав здійснювати завойовницьку політику. Перший похід монголів на руські землі відбувся в 1223 р. На з’їзді князів у Києві було вирішено виступити разом з половцями проти монголів. У квітні 1223 р. вирушили в похід дружини руських князів, який очолили Мстислав Романович київський, Мстислав Мстиславич Удатний галицький та Мстислав Святославич чернігівський. Битва з основними силами монголів відбулася 31 травня 1223 р. на берегах річки Калки. Військо русичів на Калці зазнало поразки. Втрати руського війська були величезними, лише кожний десятий руський воїн, що брав участь у поході, повернувся додому.
Другий похід монголів відбувся наприкінці 30-х років. Навесні 1239 р. монголи опинилися на кордоні українських князівств. Першим на шляху просування орди онука Чингісхана - Батия стояв Переяслав. Монголи захопили Переяслав, зруйнували і спалили його. Того ж року сумна доля спіткала й Чернігів. Наприкінці 1239 року монгольська кіннота вдерлася в Крим, переслідуючи переможених нею половців. Завойовники захопили майже весь півострів. На початку 1240 року інша частина монгольського війська наблизилася до Києва.
Про тривалість облоги Києва, а також точну дату падіння міста в писемних джерелах збереглися різні свідчення. За одним літописним списком, взяття Києва монголами відбулося на Миколин день, або 6 грудня 1240 р. В іншому списку взагалі не наводиться жодної дати, а лише сказано, що місто трималося 10 тижнів і чотири дні. Майже всі житлові й господарські споруди, палаци й собори Києва, внаслідок монгольського потопту, перетворилися на згарища. З-понад 8 тис. дворів, за словами Плано Карпіні, збереглися близько 200. Отже, мешканців «матері міст руських» зменшилося з 50-60 тисяч до 2 тисяч.
З Києва основні сили Батия рушили на Володимир і Галич, тоді як інші монгольські загони залишилися плюндрувати Київщину. З вогнем і мечем монголи пройшли по Київській, Волинській і Галицькій землях. Року 1241 монголи вийшли на західні рубежі Русі. Частина монгольського війська вдерлася на територію Польщі. Основні ж монгольські сили вступили у межі Угорщини та рушили на Словаччину і Чехію. Проте вже 1242 р. Батий припинив похід на Захід і через Боснію, Сербію, Болгарію та Русь вивів свої війська у пониззя Волги. Приводом до цього послужила смерть головного монгольського хана Угедея, й Батий прагнув взяти найактивнішу участь у виборах нового. Проте причини припинення походу були глибшими: Батий не мав сил тримати у покорі всі завойовані країни Східної та Центральної Європи, надто великих втрат зазнало його військо.
Золотоординське панування
Монгольську імперію було переділено на чотири частини (улуси). Батиєві володіння становили найзахіднішу частину - улус Джучі: тут було створено державу Золоту Орду. Під владою тієї держави, що охоплювала територію від Уралу та Західного Сибіру до Чорного моря, опинилася вся Русь-Україна. Монгольська навала невпізнанно змінила південно-західні руські землі. Найбільшого спустошення зазнали Київське, Переяславське та Чернігово-Сіверське князівства. Після походу Батия вони потрапили в залежність від Золотої Орди. Влада князів у цих землях зберігалася, проте право на князювання підтверджував монгольський хан своїм ярликом - грамотою-дозволом на володіння землями - в обмін на визнання своєї зверхності та зобов’язання надавати йому військо й сплачувати данину. За свідченням джерел, монголи вимагали від усього населення сплати десятої частини - як продуктами та майном, так і власне людьми. До страшної «людської десятини» потрапляли й ті, хто не міг розрахуватися в звичайний спосіб. Забрані люди потрапляли в рабство, здебільшого їх здавали до монгольської армії. За обчисленням і збиранням данини наглядали монгольські урядовці. Найвищого урядовця на підкорених землях називали баскаком. У його розпорядженні були військові загони, що постійно перебували в укріпленому поселенні - баскацькому містечку. Всі завойовані землі, за монгольським звичаєм, було переділено на частини (улуси) між підлеглими Батию менш впливовими ханами. Так, Подніпров’я було переділене між ханами Мауці та Куремсою: перший кочував у Задніпров’ї, другий - степами Правобережжя.
Золотоординські правителі постійно втручалися у внутрішні справи князівств, роздмухували усобиці між князями, не зупиняючись і перед знищенням князів, що прибували до ординської столиці. У 1243 р. першим із князів визнав зверхність монголів та дістав ярлик на місто Київ і Владимир Ярослав Всеволодович. Проте до зруйнованого Києва князь не поїхав, а послав туди намісника. Після смерті князя Ярослава Всеволодовича право «на Київ і всю Руську землю» отримав його син Олександр, названий Невським. Одначе і той відмовився від нього. Переяславська земля потрапила в іще більшу залежність від Орди. У другій половині 40-х років 13 ст. тут не було свого князя. Втратило колишню велич і Чернігівське князівство. Від кінця 13 - протягом першої половини 14 ст. воно розпадалося на нові й нові уділи.
Порівняно з іншими руськими землями меншого спустошення від монгольської навали зазнало Галицько-Волинське князівство. Воно не було переділене монголами на адміністративні округи, як інші князівства, не було в ньому і намісників-баскаків. У Галичі й Волині правили власні князі, спроможні продовжити справу об’єднання українських князівств. Не останню роль відіграла тут і видатна постать правителя Галицько-Волинської держави - князя Данила Романовича. Його заходи викликали невдоволення Батия, який поставив перед князем вимогу відвідати Орду. У жовтні 1245 р. Данило виїхав до Орди. Унаслідок переговорів монголи затвердили його галицько-волинським князем. Виплату данини не було передбачено, а залежність Галицько-Волинського князівства від Золотої Орди полягала в участі княжого війська в походах монгольської армії.
Наслідки золотоординського панування. Щоби вповні оцінити наслідки монгольської навали на українські землі, варто пам’ятати, що йдеться не лише про руйнівні походи 1238-1242 рр„ а й - і то головним чином! - про столітнє перебування під владою монгольських ханів. Величезні людські та матеріальні втрати, що їх зазнали українські князівства під час першого - найпотужнішого удару, з роками зростали, адже монгольські орди час від часу хвилями накочувались на завойовані землі грабіжницькими походами. Втрата політичної незалежності, виконання князями ролі слухняних виконавців волі золотоординських зверхників притлумлювали державотворчі традиції, що далося взнаки впродовж наступних століть. Адже ослабленням Русі внаслідок монгольської навали поквапилися скористатися західні сусіди, передусім Польща, Угорщина, Литва, Тевтонський орден, а знекровлені українські землі не мали снаги до належного опору. Це, зрештою, призвело до розподілу українських земель між кількома державами - і в цьому найтрагічніший наслідок золотоординського лихоліття.
Поняття та терміни
Монголо-татари - Воїни Чингісхана звали себе монголами. Руські ж літописці називали їх татарами, не відаючи, що останнім самим довелося потерпати від монгольських луків і мечів. Татарами монголів звали і в Китаї, і в Європі. У 19 ст. в історичній науці набув поширення термін «монголо-татари», який однак останнім часом у науковій літературі майже не вживається. Щоправда, у підручниках ним послуговуються з метою зробити більш зрозумілими тогочасні документи, де монгольських завойовників здебільшого названо татарами.
Золота Орда - держава, що виникла на поч. 40-х 13 ст. внаслідок походів хана Батия. Існувала в 13-15 ст. на території Азії і Східної Європи. Центром Золотої Орди було Нижнє Поволжя, де за Батия засновано столицю - Сарай-Бату поблизу сучасної Астрахані. За правління хана Узбека столиця була перенесена в Сарай-Берке поблизу сучасного Волгограда. В 50-х 13 ст. Золота Орда стала повністю незалежною від Монгольської імперії. Поступове відокремлення від Золотої Орди самостійних ханств Сибірського ханства (кін. 15 ст.), Ногайської Орди (40-ві 15 ст), Казанського ханства (1438), Кримського ханства (1443) та ін. призвело наприкінці 15 - на початку 16 ст. до її остаточного розпаду.
Ярлик - грамоти ханів Золотої Орди, що надавали право на управління окремими державами чи областями, підлеглими Орді. Наданням ярлика хани затверджували руських князів у їхніх удільних князівствах. Ханськими ярликами називались також дипломатична документація або документи, що стосувалися внутрішньодержавного управління.
Орда - військо кочовиків, а також місце, де перебувала ставка хана.