1906 р. квітень - 1907 червень. - Діяльність української парламентської громади у І та II Державних Думах.
1906 р. - Початок діяльності «Просвіт» на українських землях підросійської України.
1907 р. - Заснування Українського наукового товариства у Києві.
1908 р., вересень. - Утворення Товариства українських поступовців (ТУП).
1914 р. - Заборона російським царизмом відзначення 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
1914 р., липень. - Початок Першої світової війни.
Події революції 1905-1907 рр. в Україні. Поступки царизму українству, активізація громадсько-політичного життя
У 20 ст. Російська імперія вступила як одна з наймогутніших держав світу разом з Британською, Французькою, Німецькою, Австро-Угорською, Японською імперіями, а також США. Але при всіх успіхах розвитку капіталізму, Російська імперія була надто обтяжена кріпосницькими пережитками та національними проблемами, і це відкривало загрозливу перспективу революцій. Економічні кризи початку 20 ст. загострили ситуацію. Спроба знайти звичний вихід із становища, яке склалося за рахунок переможної війни, ганебно провалилася. Відносно маленька Японія, яка швидко йшла шляхом капіталістичних перетворень, завдала Росії поразки у війні 1904-1905 рр. Це ще більше поглибило суспільно-політичну кризу й прискорило російську революцію. У січні 1905 р. всю імперію облетіла звістка про трагедію Кривавої неділі (9 січня), коли царські війська розстріляли біля Зимового палацу в Петербурзі мирну демонстрацію робітників, які несли петицію цареві. Загинули сотні людей, в т. ч. жінки й діти. По всій державі вибухнули страйки (зокрема у Києві, Катеринославі, Харкові), які пізніше переросли у загальний страйк. Розпочалися заворушення серед українських селян, котрі вимагали справедливої аграрної реформи, а інколи й громили поміщицькі маєтки. Особливого розголосу набули події в с. Вихвостові на Чернігівщині, коли в жовтні 1905 р. селяни розгромили маєток і гуральню, але поміщицькі прислужники забили пізніше п’ятнадцятьох із них. Ця трагедія знайшла своє відображення у класичному творі М. Коцюбинського «Fata morgana». Пізніше по всій державі пронеслася вість про Сорочинську трагедію (грудень 1905), коли у с. Великі Сорочинці на Полтавщині карателі у відповідь на повстання селян забили й закатували десятки з них. Захиталася навіть опора царату - армія та флот. У червні 1905 р. на Чорному морі повстали матроси броненосця «Князь Потьомкін», більшість яких були українцями. На чолі матросів стали Григорій Вакуленчук (загинув на початку повстання), Панас Матюшенко, Олександр Коваленко (член РУП). Оскільки інші команди кораблів Чорноморського флоту його не підтримали, хоч і відмовились воювати проти своїх повсталих товаришів, то Матюшенко відвів броненосець до румунського порту Констанца. Повстали також робітники Катеринослава й Олександрійська (Запоріжжя), Донбасу, у Києві та багатьох інших містах відбулися демонстрації солдатів і робітників, тривали виступи селянства. Така ж картина була практично по всій імперії.
Наляканий розмахом революційних подій, цар Микола II оголосив 17 жовтня 1905 р. «Маніфест», який передбачав скликання Державної Думи із законодавчими правами, а також досягнення основних громадянських свобод. Але цей декларативний маніфест не зупинив подальшого піднесення революції.
Вже в листопаді 1905 р. вибухнуло повстання на крейсері «Очаків», керівник якого лейтенант Петро Шмідт дав царю Миколі телеграму наступного змісту: «Царю, Чорноморський флот вийшов з підпорядкування твоїм безвідповідальним міністрам, відрізав Кримський півострів, оголошує федеративну республіку Кримського півострова, вимагає повної амністії політичним в’язням і якнайшвидшого скликання Установчих зборів». Це повстання було придушене, а лейтенант Шмідт і його сподвижники розстріляні.
Наростання революційного руху, пом’якшення внутрішньополітичного режиму зумовило значне пожвавлення політичного життя імперії. Активнішим став український національно-визвольний рух.
Від кінця 1905 р. почали з’являтись українські періодичні видання. Першою україномовною газетою стало видання братів Шеметів у Лубнах «Хлібороб». Незабаром у найбільших містах України, а також у Петербурзі й Москві виходило вже 18 українських газет і журналів. Проте лише єдина щоденна українська газета «Громадська думка» (з 1906 р. — «Рада»), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити до 1914 р. Перейшов на українську і журнал «Киевская старина», який став виходити під назвою «Україна».
Однак революція зазнала поразки, а разом з нею російський уряд відновив стару держимордівську політику. Під різними приводами українські газети закривалися.
Завдяки революції було легалізовано національні партії, відтак пожвавилася їхня діяльність, відбулися певні зміни в партійних програмах та напрямках діяльності відповідно до нових, сприятливіших умов політичного житія.
Надзвичайно велику роль відіграла в розвитку українського національного та суспільного руху «Просвіта», яка з 1905 р. стала поширюватись на землях Східної України.
«Просвіта» поширилась майже по всій Наддніпрянщині, на Малиновий, Сірий та Зелений Клини, а згодом перейшла і в Західну Європу. У США вона виникла ще у 80-х роках 19 ст., у Канаді (в провінціях Онтаріо та Манітоба) - у 1903 р. У роботі «Просвіт» активну участь брали відомі діячі культури Леся Українка, М. Коцюбинський, Панас Мирний. М. Лисенко, Б. Грінченко, Д. Яворницький.
Думські вибори й діяльність українських парламентських громад в І та II Державних Думах
Згідно з новим виборчим законом, наприкінці лютого - початку березня 1906 р. відбулися вибори до І Державної Думи.
До І Державної Думи (27 квітня - 8 липня 1906 р.) від 9 українських губерній було обрано 102 депутати. Частина з них об’єдналася в українську парламентську громаду. Загалом громада об’єднувала 44 члени, її головою було обрано адвоката з Чернігова І. Шрага. Друкованим органом громади став журнал «Украинский вестник», який виходив за участі М. Грушевського. Його видавали М. Славінський (головний редактор) та О. Лотоцький. Українські депутати підготували декларацію у справі української автономії, висуваючи вимогу забезпечення політичної автономії для України в її етнічних межах, впровадження української мови у школах, судах і в усіх місцевих адміністративних органах. Та через передчасний розпуск думи (вона працювала лише 72 дні) жодне з питань не було винесене навіть на обговорення.
Вибори до складу II Державної Думи відбувались у січні-лютому 1907 р. Цього разу у виборах узяли участь усі радикальні партії, в тому числі й українські. Українські депутати знову утворили українську думську громаду, яка складалася з 47 осіб. Вона увійшла до фракції трудовиків, назвала себе Українською трудовою громадою і мала домагатися перетворення Росії на «правову й демократичну державу», забезпечення українцям права на автономію.
Проте й ця дума була недовговічною: З червня 1907 р. її розпустили. Новий виборчий закон зводив нанівець виборчі права широких верств селянства, робітників, надаючи значні переваги поміщикам та великій буржуазії. Внаслідок цього в III і IV Державних Думах не було утворено української громади. III Державна Дума прийняла восени 1907 р. закони, які утискали права «інородців» — українців, фінів, поляків, євреїв та ін.
Земельна реформа П. Столипіна та її вплив на Україну. Посилення національного гніту
Головним провідником політики Російської імперії від 1906 р. був голова Ради міністрів Петро Столипін. Прагнучи не допустити нового революційного вибуху, Столипін пішов на реформу в аграрній галузі, що прискорило розвиток капіталізму на селі, але не покінчило з поміщицьким землеволодінням. Столипін знайшов інший спосіб вирішити проблему «зайвого» українського населення на селі. Він всіляко стимулював переселення українців до Сибіру та північного Казахстану, насамперед до Тургайської, Акмолинської та Уральської областей, Томської та Омської губерній (Сірий Клин), і Далекого Сходу (Зелений Клин). Царизм прагнув цим убити двох зайців: заселити майже безлюдні простори Сибіру й Далекого Сходу за рахунок українців.
Перші переселенці були переважно з Лівобережної України, пізніше до них приєдналися жителі з Правобережжя. Українці відразу утворювали поселення із своїми рідними назвами, які збереглися й донині: Переяславка, Чернігівка, Верхній Мономах та ін.
Усвідомлюючи, що українці є окремим від росіян народом, Столипін створював в Україні базу для агресивного російського шовінізму. Його соціальною опорою стали росіяни в Україні, яких ставало дедалі більше і які вже мали тут свою повну соціальну структуру (свої «низи», середній шар, свої «верхи»), особливо з числа поміщиків, капіталістів та службовців, верхівки РПЦ. їхній вплив був особливо помітним у великих містах, насамперед на півдні та сході України.
У березні 1908 р. в Києві було створено «Клуб русских националистов». Мета клубу - поборювати польський і український рухи. Виникнення цієї організації було прямою реакцією на розвиток подій під час революції 1905-1907 рр. в українських губерніях: російських націоналістів неабияк турбували результати думських виборів, зокрема те, що від Правобережної України до І та II Державних Дум потрапили переважно українські селяни, українофіли, поляки і євреї, але мало росіян. Зі зміною політичного курсу російські монархісти оголосили хрестовий похід проти тих, хто підривав основи «російської православної цивілізації». Головне вістря їхньої атаки було спрямоване проти українського руху, який вів до розколу між «великоросійським і малоросійським народами». Діяли тут і реакційні правомонархічні шовіністичні партії «Союз русского народа», «Союз имени Михаила Архангела» та ін.).
Завдяки державній підтримці та особистому протегуванню Столипіна «Клуб русских националистов» став однією з найвпливовіших політичних сил у Російській імперії. У грудні 1909 р. він домігся рішення думського підкомітету у справах освіти про заборону викладання української мови в школах. Іншим тяжким ударом по українському рухові став циркуляр Столипіна 1910 р. із забороною діяльності будь-яких чужорідних («инородческих») товариств, видавництв, організацій. У окремій інструкції міністр пояснював губернаторам, що заборона поширювалася на українські та єврейські організації. Внаслідок цього циркуляра український рух знов опинився в підпіллі. Особливу ненависть у російських великодержавних шовіністів викликала «Просвіта». Природно, що імперський уряд був на боці «своїх», і «Просвіта» в Російській імперії постійно зазнавала утисків, принижень, переслідувань, її філії закривалися все частіше.
Російська влада на місцях давала настанови в чорносотенному дусі своїм підлеглим, ділилась досвідом боротьби з українським рухом. Ось, наприклад, витяг з доповіді полтавського губернатора міністру внутрішніх справ:
«Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и др. с целью борьбы против украинцев; в газетах указывать тождество великороссов с украинцами и объяснять, что малорусский язык образовался путем полонизации русского языка в прежние времена; разъяснять, что Украина означает окраину России и Польши и что никогда украинского народа не было; доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного, что малорусский язык как простонародный не имеет литературы, ни будущности... Всеми способами искоренять употребление названий “Украина” и “украинский”...»
Але український рух пристосувався й до нових умов. Важливу роль відіграло створення у 1908 р. Товариства українських поступовців - ТУП. Його завданням було спрямовувати й координувати діяльність різних українських груп за умов підпілля. Товариство й справді об’єднало визначних представників усього спектру політичних напрямів українського руху: ліберальних демократів, соціалістів і націоналістів. Керівником товариства фактично був М. Грушевський, офіційним - колишній голова Української парламентської громади Іван Шраг. Керівним органом ТУПу була рада (знаходилася в Києві), обирана на щорічних з’їздах організації. Основними напрямами діяльності Товариства українських поступовців була культурницька робота. ТУП виступало за запровадження української мови в середній школі, суддівстві, церковному житті.
Політична програма ТУП зводилася до трьох основних вимог: парламентаризму, перебудови Російської держави на федеративних засадах, національно-територіальної автономії України. Позбавлені прямого доступу до думської трибуни, українські політики в захисті національних прав прагнули співпрацювати з думськими фракціями трудовиків і конституційних демократів (кадетів). Однак взаєморозуміння досягалося далеко не завжди. Почасти тупівці стикалися з байдужістю або відвертою ворожістю з боку російських політиків навіть демократичного спрямування. Те, що російська демократія кінчається там, де починається незалежна Україна, вже тоді стало зрозумілим далекоглядним українським політикам. Тож змін на краще в російській політиці щодо України не передбачалося. Не помогло й те, що Симон Петлюра, вже як український соціал-демократ, став видавати в Москві російською мовою журнал «Украинская жизнь», щоб краще інформувати російську громадськість з подіями в Україні.
Варто наголосити, що всі російські політичні партії напередодні Першої світової війни виступали проти державної незалежності України і в кращому разі погоджувалися надати їй тільки куцу національно-культурну автономію (відкриття українських шкіл, видання українських газет тощо). Щоправда, на словах деякі російські партії, насамперед більшовики, виступали певний час під гаслами підтримки права націй, у т. ч. й української, на самовизначення. Але ці гасла були демагогічними й висувалися тільки заради здобуття ширшої підтримки більшовиків, захоплення ними політичної влади та утримання за собою України.
Швидко набирав сили єврейський рух, ставлення якого до українців було суперечливим. Нерідко єврейська меншина була солідарна з російським урядом у його ставленні до українства. З цим глибоко помилковим курсом боролися кращі представники єврейського визвольного руху, насамперед в особі талановитого письменника й публіциста Володимира (Зеєва) Жаботинського. Останній відзначав коректну позицію лідерів українського руху в єврейському питанні і пропонував євреям відповідати тим самим.
У найтяжчому стані опинився кримськотатарський (кримський) народ, який був корінним народом у Криму і перебував під загрозою денаціоналізації. Видатну роль тут відіграв «дідусь нації», основоположник нової кримськотатарської літератури, письменник і просвітитель Ісмаїл Гаспринський (Ісмаїл бей Мустафа оглу) (1851-1914). Він створив першу газету кримськотатарською мовою («Терджиман»), яка почала виходити ще з 1883 р. Закладені ним традиції продовжував науковець, педагог і письменник, академік Осман Акчокракли (1878 1938). Навесні 1905 р. представники кримських татар подавали петиції царю, але без особливого успіху. У серпні 1905 р. відбувся історичний «меджліс (рада) на воді», коли представники тюркомовних народів зібралися на пароплаві «Густав Струве» і під час шестигодинного плавання Окою утворили «Союз мусульман» (Іттіфак ель муслімін), виробили стратегію і тактику дій в умовах революції. Більшість виступила тоді за здобуття автономії. Пізніше кримські татари зуміли провести своїх представників у Державну Думу і використовували думську трибуну для боротьби за свої права. Думськими депутатами від кримських татар були А. Медієв та І. Муфтій-заде.
Інші національні меншини (поляки, греки та ін.) теж активізували свою боротьбу, домагаючись забезпечення своїх культурних, мовних та інших запитів.
У 1911 р. в київській опері есер Богров убив Столипіна кількома пострілами з револьвера. Але новий уряд не приніс сподіваного послаблення антиукраїнської репресивної політики. Її кульмінація припала на березень 1914 р., коли імперська влада заборонила урочистості з нагоди 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, що спричинило масові демонстрації студентів у Києві та в інших містах України. Проти демонстрантів було кинуто загони поліції. Однак каральні заходи імперії виявилися безсилими: український рух став масовим. Більше того, цей рух ставав дедалі радикальнішим, він ставав чинником міжнародного життя. Характерною у цьому плані є поява так званого молодоукраїнського напряму в українській соціал-демократії. Важливу роль у діяльності молоді українців відігравали Андрій Жук (1880 1968) і Дмитро Донцов (1883-1973).
Репресії, спрямовані проти політичного керівництва українського руху та культурно-просвітніх організацій, змусили розгорнути діяльність через інші, на перший погляд національно нейтральні товариства, - земства і кооперативи. «Артільним батьком» називали Миколу Левитського, який вперше на Наддніпрянщині почав створювати хліборобські спілки (артілі, кооперативи) в Олександрівському повіті (Олександрівськ — нині Запоріжжя) Катеринославської губернії. До 1914 р. кількість селянських спілок сягнула 3 тисяч. Тисячі сільських фельдшерів, агрономів, земських статистиків, кооперативних діячів вели щоденну просвітницьку роботу серед українського селянства, і саме ця діяльність невдовзі - у 1917 р. - уможливила швидке розгортання української революції. Надзвичайно важливим позитивним фактором було значне кількісне збільшення українського народу, який переживав справжній демографічний вибух на рубежі 19-20 ст. Тоді на одну українську сім’ю припадало в середньому 7—8 дітей!
Незважаючи на посилену державницьку русифікацію, згідно з першим всеросійським переписом 1897 р. тільки в Російській імперії налічувалося понад 22 млн українців, і вони були другою за чисельністю етнічною групою після росіян (відповідно 18 і 44%).
Поняття та терміни
Земства - органи місцевого самоуправління в царській Росії, що існували в більшості губерній з 1865 до 1918 р. До компетенції земств входили місцеве господарство, соціальні й освітні справи.