1798 р. - Вихід у світ «Енеїди» Івана Котляревського.

1805 р. - Відкриття університету в Харкові.

Російський суспільно-політичний та польський національно-визвольний рухи на українських землях у 20-30-х роках 19 ст.

Далекоглядні російські політики вважали за необхідне провести реформи, тільки по-різному бачили їх. Більшість виступала за еволюційний шлях, меншість - за революцію.

Загальноросійські дворянські революційні організації виникли невдовзі після походу в Європу у війні проти Франції. їхні учасники на власні очі побачили закордоном вищий рівень економічного та суспільного життя, демократії, більшу освіченість громадян, відсутність кріпацтва. Не випадково саме в середовищі військових формувалися перші гуртки й товариства майбутніх декабристів. Вони прагнули поширити свій вплив і на Україну, де стояли потужні війська і де можна було сподіватися на швидку допомогу ззакордону. Московський «Союз благоденства» відкрив свою філію в Тульчині на Поділлі. Після розпаду цього «Союзу» утворилися Північне та Південне товариства (відповідно в Петербурзі та на Київщині), які керувалися у своїй діяльності програмними документами, відповідно «Руською правдою» полковника Павла Пестеля та «Конституцією» Микити Муравйова. У Звягелі (Новограді-Волинському) було створено Товариство об’єднаних слов’ян, котре увійшло у 1825 р. до Південного товариства. Ці організації прагнули повалити самодержавство, встановити в Російській імперії республіку або конституційну монархію, послабити або ж цілком ліквідувати кріпацтво (але із збереженням поміщицького землеволодіння!), ліквідувати станові привілеї. Щоб швидше домогтися поставленої мети, обидва товариства налагодили контакти з таємним Польським патріотичним товариством.

Перші польські нелегальні організації виникли буквально одразу після падіння Речі Посполитої, але в часи наполеонівських війн польські та литовські патріоти масово пішли до французької армії. Після поразки польських визвольних змагань першого періоду (риску під ним провів Віденський конгрес) знову швидко виникають нелегальні організації. Найвідомішим із них було «Товариство філоматів» (1816—1823 рр.), яке прагнуло домогтися незалежності Польщі (дехто з філоматів думав і про незалежність своїх батьківщин, тобто України, Білорусі й Литви від Російської імперії), а також ліквідації кріпацтва. Біля джерел цього товариства стояли уродженці Підляшшя, професори М. Бобровський та І. Данилович, активну роль у їхній діяльності відігравав геніальний польський поет Адам Міцкевич, громадсько-політичні діячі й науковці Томаш Зан та Ігнатій Домейко. Керівником філоматів був українець Йосип Єжовський. Щоб посилити вплив на молодь, філомати створили «Спілку променистих», а потім — «Союз філаретів». Обидві організації велику увагу приділяли просвіті свого народу, активно вивчали його фольклор, історію, географію, мову. У 1823 р. царат розгромив ці товариства, а їхні члени потрапили до в’язниць або на заслання. Ті, хто вцілів (члени глибоко законспірованого Польського патріотичного товариства), посилили свої контакти з декабристами. Польські патріоти, на відміну від російських, ставили на перше місце відновлення незалежної Польської держави, яку розуміли як Річ Посполиту «від моря до моря», тобто з українськими, білоруськими та литовськими землями при збереженні кріпосницьких порядків.

Проте ні російські, ні польські змовники не ставили перед собою завдання створення незалежної Української держави, навіть автономної. Серед них була популярна «теорія» Духінського, згідно з якою українці були тільки гілкою польського народу (в Росії уже в цей час існував офіційний погляд на українців як на гілку російського народу). У полоні своєї великодержавницької ідеології польські та російські змовники дискутували між собою тільки про майбутню приналежність України до Росії чи до Польщі, про кордони між обома майбутніми імперіями, але не залишали у своїх планах місця для незалежних України та Білорусі. Керівник Південного товариства Пестель взагалі прагнув встановити автократичне правління, по суті диктатуру таємної поліції. У разі приходу до влади Пестеля було б створено поліцейську державу, яка мало чим відрізнялася б від царської, а то й була б ще гіршою. Ідеалом Пестеля, висловленим у його програмі, мала б бути «єдина і неділима» Російська імперія, а неросійські народи мали б відмовитися від прагнень до здобуття незалежної держави. Пестель взагалі вважав за доцільне очистити кордони імперії (Україна, Білорусь, Молдова, Закавказзя тощо) від корінних народів цих країн і виселити їх углиб Росії та в Сибір. Місце «інородців» мали б зайняти переселенці-великороси.

І російські, і польські нелегальні організації планували підняти повстання проти царя Олександра І в 1826 р., але раптова смерть останнього в листопаді 1825 р. привела до зміни планів. У Росії настав тимчасовий безлад, оскільки присягу її піддані спочатку давали новому імператору, наміснику Царства Польського Костянтину. Коли ж Костянтин відмовився від престолу, то претензії на престол заявив молодший брат Олександра І й Костянтина Микола І (1825-1855). Цим вирішило скористатися Північне товариство, яке на свій страх і ризик виступило завчасно. 14 грудня 1825 р. змовники (саме з цього часу їх стали називати декабристами) здійснили невдалу спробу державного перевороту. Повстання було придушене в зародку, а його керівники заарештовані. Почалося слідство, яким керував новий імператор Микола І. Нитки повели до Південного товариства, почалися перші арешти (Пестель та ін.), арештували деяких учасників і Польського патріотичного товариства. Тоді інші керівники Південного товариства (С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін) вирішили підняти на повстання Чернігівський полк, який стояв тоді на Київщині. Це сталося 29—31 грудня 1825 р. Через кілька днів декабристи рушили на Білу Церкву, але вже 5 січня 1826 р. вони були розбиті вірними цареві військами. Майже тисячу солдат і офіцерів було заарештовано.

Після слідства було страчено 5 декабристів, понад 250 було засуджено до сибірської каторги, ще більше - розжалувано й послано воювати на Кавказ проти горців. З того часу борці проти самодержавного режиму нерідко бачили в декабристах своїх попередників, сприймали їх як борців за народну волю, мучеників свободи. І хоча таке уявлення про декабристів не відповідало дійсності, цій легенді віддав належне навіть Тарас Шевченко.

У цей же час у Царстві Польському повним ходом тривала підготовка до повстання. Його центром стала школа підхорунжих у Варшаві (П. Висоцький, М. Мохнацький), польський сейм і Варшавський університет. Коли вість про вибух Липневої революції у Франції, проголошення незалежності Бельгії досягла Варшави, столиця Польщі повстала 29 листопада 1830 р. (за н. ст.) (Листопадове повстання). Намісник Царства Польського Костянтин втік із свого палацу на східний берег Вісли під захист російських багнетів. Серед поляків не бракувало колабораціоністів, прислужників окупаційного режиму. Зокрема шість польських генералів відмовилися стати на бік повсталих. Але повстання швидко набирало сили, його очолив сподвижник Тадеуша Костюшка генерал Хлопицький, який воював і під прапорами Наполеона. Йому довелося діяти в складних умовах. Австрія та Пруссія - учасники поділів Польщі у 18 ст., вороже поставилися до повстання, Англія та Франція й не збирались воювати за польські інтереси. З боку Росії годі було чекати на якесь співчуття.

Тим часом повстання поширилося не тільки на етнічні польські землі, а й на Білорусь та Правобережну Україну, де збереглося майже без змін польське землеволодіння. Почалися тяжкі бої з російськими військами, якими командував фельдмаршал Іван Дібич-Забалканський. У першій значній битві - Гроховській (під Варшавою) - повстанці зазнали поразки, але їм вдалося відстояли столицю. Ситуацію ускладнила епідемія холери, пошесть косила обидва війська. Від холери померли навіть сам намісник Костянтин, фельдмаршал Дібич. Останнього замінив фельдмаршал Іван Паскевич, який походив з давньоукраїнського козацько-старшинського роду.

В Україні (Волинь, Поділля), куди вирушив повстанський корпус генерала Юзефа Дверницького, його підтримали насамперед польські шляхтичі. Особливо слід відзначити князя Вацлава Ржевуського - «Еміра». Але в цілому польська шляхта, яка зберігала провідні позиції в землеволодінні на Правобережній Україні, прагнула законсервувати існуючий соціальний лад. Як наслідок, прекрасне гасло «За нашу і вашу свободу!» розбилося через небажання польських повстанців поступитися своїми становими привілеями, підтримати національно-визвольні змагання українців. Не маючи підтримки «знизу», повстання в Україні швидко захлинулось, рештки корпусу Дверницького відступили до австрійської Галичини, де були роззброєні. Після кривавих боїв на теренах етнічної Польщі (особливо тяжкою була травнева поразка під Остроленкою на сході Польщі), впала Варшава, яку взяла 8 вересня 1831 р. 60-тисячна армія Паскевича.

Розпочалися репресії проти учасників повстання. Чимало з них було відправлено до Сибіру, на Кавказ, у Середню Азію, а ще чимало рятуватися втечею на еміграцію. Царат скасував політичну автономію Царства Польського, запровадив російське право замість Литовських статутів, зробив російську мову в судах єдиною офіційною, закрив знаний Крем’янецький ліцей та Віденський університет, ряд інших навчальних закладів, ліквідував багато польських шкіл, а на їх місці відкрив російські, зробив і інші кроки в напрямку русифікації Правобережної України, насамперед стимулюючи переселення сюди російських військових, міщан, чиновників та скеровуючи їх у головні міста. Для євреїв була встановлена смуга осілості, в межах якої вони мали право проживати. (Ця смуга охоплювала Польщу, Литву, Білорусь та Україну, за винятком Лівобережної України). Такого роду дискримінаційні заходи привели до значної концентрації єврейського населення в смузі осідлості, євреї там вийшли на друге місце (10% населення) за чисельністю після українців.

Ці заходи царату певною мірою послабили соціальну опору можливих повстань. Проте вже в 1833 р. повстанські організації, створені за зразком італійських карбонаріїв, перекинули до Галичини молодіжний загін Заливського, який розгорнув там партизанську боротьбу. При цьому він обіцяв загальну рівність громадян відродженої Польщі та наділення селян землею. Однак селяни не повірили в ці обіцянки й невдовзі загін Заливського зазнав поразки. У 1835 р. в Умані невелика група польських патріотів створила філію нелегальної організації («Громада польської нації»), яка висунула революційно-демократичні гасла, однак теж безрезультатно. У 1836 р. в Київському університеті виник таємний гурток «Співдружність польського народу», розгромлений поліцією через два роки.

Однак усі ці нелегальні польські організації творили ґрунт для підготовки повстання 1863-1864 рр. Повстанці протримались майже рік, але зазнали поразки. Царат же використав її для чергового послаблення польських впливів. При цьому Російська імперія прагнула не до відновлення національної самосвідомості українців та білорусів, а до їх подальшого обмосковщення.

Поразка польського повстання спричинила нову хвилю колонізаторських заходів Російської імперії.

Польського поміщика-повстанця замінив російський. Козацькі полки були через деякий час ліквідовані, часом із застосуванням сили. Тільки деякі з них була переведені на Кавказ, де вони зміцнили Терське та Чорноморське козацтва, посилили позиції імперії проти горців Північного Кавказу. Там, у довголітній і цілковито непотрібній Україні Кавказькій війні проти чеченців, інгушів, черкесів та інших гірських народів полягло чимало українців. Царат ліквідував також козацьку міліцію, магдебурзьке право, а в 1839 р. - Греко-католицьку церкву в підросійській Україні та Білорусі, при цьому «упертих» («упорствующих») уніатів репресували та засилали на Сибір. Значно погіршувала загальну ситуацію відмова царату від будь-яких радикальних соціально-економічних та загальнодемократичних реформ.

Національне відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці 18 - першій половині 19 ст.

Традиційно початком національного відродження нової доби вважають появу у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського (1769-1838) - поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури.

Створена на матеріалі суспільного життя України другої половини 18 ст., «Ене'іда» Котляревського показала світові український народ з його історією, мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Зроблено це було настільки майстерно, що поему Котляревського й досі вважають справжньою енциклопедією українського життя, яка й нині читається із захопленням. Написана розмовною українською мовою, розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами, «Енеїда» утверджувала дух козацького бойового товариства, мужність і патріотизм. Котляревський стояв також біля джерел сучасного українського театру. Будучи директором Полтавського театру, він написав для нього дві п’єси: «Москаль-чарівник» і «Наталка Полтавка».

Іван Котляревський

Титульна сторінка до поеми «Енеїда» І. Котляревського

Ідеями національного відродження наснажена й «Історія русів» (русами тут названо українців) - блискуча пам’ятка української історичної прози й публіцистики кінця 18 ст. Вона розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Головні ідеї твору: критика самодержавства й кріпосництва, оспівування незалежної Козацької держави, козацьких прав та вольностей. Тут обгрунтована думка, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. Славні сторінки боротьби українців за волю й незалежність змальовано в епічному плані, вони суголосні народному героїчному епосу. З’явився цей анонімний твір в середовищі козацької старшини й поширювався в багатьох списках.

Сприяла національному відродженню й чотиритомна праця Дмитра Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії» (1822 р.), писана з використанням багатющого матеріалу батька вченого - видатного архівіста Миколи Бантиша-Каменського. Вона фактично є першою науковою масштабною узагальнюючою працею з історії України від найдавніших часів до кінця 18 ст.

Року 1818 побачила світ друкована граматика живої української мови («Граматика малороссийского наречия») Олексія Павловського. Року 1819 Микола Цертелєв опублікував у Петербурзі фольклорну збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней», що складалась із 10 текстів. Її вважають початком української фольклористики. Започаткування наукової фольклористики пов’язують з ім’ям ученого-енциклопедиста, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича (1804 1873). Він був укладачем трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827 р.), «Українські народні пісні» (1834 р.), «Збірник українських пісень» (1849 р.). Першу збірку видано в Москві. У ній зібрано 127 пісень історичного, побутового та обрядового характеру з коментарями упорядника. Ту збірку називають «золотою книгою українства». Цим же шляхом ішов і геніальний Микола Гоголь (1804-1852), який не тільки збирав український фольклор, а й творчо використав його при написанні своїх безсмертних творів, особливо таких як «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» й «Тарас Бульба».

На початку 19 ст. головним осередком українського національного відродження став Харків - центр Слобожанщини. Тут існував університет, заснований у 1805 р. зусиллями Василя Каразина й коштом місцевого дворянства, купецтва та міщанства. Ректором університету довгий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський, який започаткував жанр байки-казки («Пан та Собака»), першим почав писати українські балади. У Харкові стали виходити журнали «Украинский вестник», «Украинский журнал», які вже своєю назвою засвідчували, що присвячені вони місцевому краю та його інтересам. Літературний рух у Харкові очолював основоположник сучасної художньої прози в новій українській літературі Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843), редактор «Харьковского вестника». Спочатку він писав російською мовою - офіційною в тодішній Російській імперії, але повернувся до рідних джерел і дав цим приклад і іншим. Квітка створив цілий ряд творів, серед яких вирізняються бурлескно-реалістична повість «Конотопська відьма», сентиментально-реалістичні оповідання «Маруся», «Козир-дівка» та ін., п’єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик». Викривально-сатиричні тенденції особливо відчутні в романі «Пан Халявський».

Михайло Максимович

Обкладинка збірника «Малоросійські пісні», виданого М. Максимовичем

У Харкові розпочав свій творчий шлях Микола Костомаров (1817 1885) - у майбутньому видатний історик України, який створив фундаментальні праці переважно з історії Київської Русі та Гетьманщини («Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа і мазепинці» та ін.). Він же під псевдонімом Ієремія Галка писав вірші, художні твори, публіцистичні статті.

Професор Харківського університету, визначний філолог-славіст, етнограф Ізмаїл Срезневський підготував до друку 6 випусків фольклорних та історико-літературних збірників «Запорожская старина», що виходили друком впродовж 1833-1838 рр. у Харкові. Найвагомішими є перших два випуски, де вміщено думи і пісні про Національно-визвольну війну 1648-1658 рр., уривки з козацьких літописів, перекази, уривки з «Історії русів».

Петро Гулак-Артемовський

Григорій Квітка-Основ’яненко

Микола Костомаров

Поняття та терміни

Інтелігенція - соціальний прошарок, що складається з осіб, чиїм фахом є творча розумова праця (діячі науки й мистецтва, інженери, вчителі, лікарі).

Масонство (від фр. macon - вільний муляр) - релігійно-етичний рух, що бере свій початок з мулярських цехів, які набули сучасних обрисів у 18 ст. Невеликі глибоко законспіровані гуртки або організації («ложі») швидко утворили цілу мережу і підтримували між собою контакти на рівні верхівки лож. Вони проголошували деякі демократичні гасла (республіка, конституція, права людини, свобода слова тощо), інколи підтримували національно-визвольні рухи. Однак по своїй суті вони були космополітами і вороже ставились до християнської Церкви. Кінцева мета масонів - об’єднання всіх народів світу в так зване розумне суспільство, яким саме масони й мали б керувати.