На думку Вінстона Черчилля, Друга світова війна являє собою заключний епізод ланцюга взаємопов'язаних і взаємно обумовлених подій, які радикально змінили світовий порядок. Стосовно Європи він назвав цей період «Другою тридцятилітньою війною» (1914-1945 роки)[1].
Безпосереднім чином передумови війни випливають із так званої Версальсько-Вашингтонської системи — розстановки сил, що склалася після Першої світової війни. Головні переможці (Франція, Велика Британія, США) виявилися нездатні зробити нову систему світоустрою стійкою — переможені були максимально принижені, дві ключові держави-супротивники (Австро-Угорщина і Туреччина) розчленовані. Німеччина була позбавлена можливості повноцінно брати участь у міжнародних справах, обмежена у можливості створити повноцінні збройні сили і обкладена контрибуцією, але при цьому не була розділена.
Після того, як 7 травня 1919 року стали відомі умови мирного договору у Версалі, на наступний день президент Еберт заявив, що ці умови і репарації, в них обумовлені, не можуть бути виконані німецьким народом навіть при крайніх напруженостях всіх його сил. Він підкреслив, що на таких умовах неможливо забезпечити довгого миру в Європі на базі співробітництва між народами. І нова кровопролитна війна буде неминучою[2].
У країнах-переможниць спостерігався розлад, який пояснювався в тому числі складністю ситуації, в якій вони опинилися. Італійський прем'єр-міністр Вітторіо Орландо демонстративно покинув Версальську конференцію. Конгрес США відмовився розглядати угоду про створення Ліги Націй — нового міжнародного органу, який повинен був вирішувати міжнародні суперечки.
При цьому перед переможцями встала складна двоїста задача — ліквідувати загрозу зі сторони Німеччини і нову небезпеку — поширення комунізму з більшовицької Росії. Вихід був знайдений у створенні буферних держав, була узаконена, після розпаду Австро-Угорщини, незалежність Угорщини, проголошення ніколи раніше не існуючої Чехословаччини. Було визнано відтворення Польщі (незалежність якої, за іронією долі, була формально проголошена ще в 1916 німецькими окупантами), їй були передані деякі східнонімецькі землі і виділений «коридор» до Балтійського моря. Були визнані прибалтійські держави, які відокремилися від Росії, але при цьому литовський Віленський край опинився у складі Польщі, а німецька Клайпедська область, навпаки, відійшла до Литви. Румунії була передана Трансільванія. Ще один угорський регіон — Воєводина — опинився в складі Королівства сербів, хорватів і словенців — майбутньої Югославії.
Таким чином, було створено постійне джерело напруги для Німеччини на сході та більшовицької Росії на заході. Росія була виключена з Версальського процесу. Російські більшовики декларували необхідність світової революції і повалення буржуазних урядів у всьому світі, а білі у ході конференції терпіли поразки від червоних і сильно залежали від іноземної допомоги, не представляючи собою виразного суб'єкта. Туреччина була позбавлена територій за межами Малої Азії і Санджаку, в ході Версальської конференції ледь не позбулася державності. Виявилося, що чи не всі країни Східної Європи мають одна до одної претензії. За межами конференції залишилася ситуація в Азії — японські претензії на управління Китаєм.
Версальська система, гарантами якої на континенті були Франція і малі країни Східної Європи, не могла бути ефективною, тому що її прямими та непрямими жертвами були дві найбільші держави континенту — Німеччина і Росія[3]. Однак 16 квітня 1922 року Німеччина і Радянська Росія підписали Рапалльський договір, завдяки цьому була можливість хоч трохи, але підтримувати і взаємно розвивати військово-технічний потенціал, накопичений в роки Першої світової війни[4][5]. У той час як Червона Армія використовувала технічні досягнення німецької військової промисловості і сучасні організаційні методи німецького генштабу, рейхсвер отримав можливість готувати групи льотчиків, танкістів і фахівців з хімічної зброї (газів) у трьох власних школах, а також за допомогою дочірніх підприємств німецької військової промисловості в Росії навчати своїх офіцерів поводження з новою зброєю, виготовлення і володіння якою було заборонено Німеччині[4].
Зі свого боку Велика Британія і США не були зацікавлені в різкому ослабленні Німеччини, вбачаючи в ній противагу французькому домінування в Західній Європі. Криза 1923 року переконала їх у небезпеці приходу до влади в Німеччині реваншистських сил. Тому в 1924 році Британія і США домагаються прийняття «Плану Дауеса», що дозволяв Німеччині отримувати позики США для погашення репарацій. Це дозволило Німеччині вже до 1927 року відновити військово-промисловий потенціал. У 1930 році був прийнятий ще більш м'який «план Юнга», що надавав Німеччині відстрочення на погашення репарацій на період кризи.
Німеччині в результаті плебісциту був повернутий Саар, але при цьому зберігалася демілітаризація Рейнської області, у Східній Європі утворилася «Мала Антанта» — система французьких гарантій новим буферним державам.
Франція і Велика Британія спробували розмити особливий характер радянсько-німецьких відносин. Такому курсу активно сприяв міністр закордонних справ Німеччини Г. Штреземан, який стверджував, що в Німеччині більше спільного з країнами Заходу, ніж з СРСР. З цією метою Німеччина, Франція та Велика Британія підписали у 1925 році Локарнський договір. Згідно з його умовами Париж і Лондон гарантували непорушність західного кордону Німеччини, але не дали аналогічних гарантій стосовно її східних кордонів. Це становило безпосередню небезпеку для Польщі, Чехословаччини та Литви, які у Франції розглядалися як противага Німеччині та СРСР («Мала Антанта»). Після Локарно в Німеччину кинувся капітал, в основному американський, прискорюючи її модернізацію промисловості. Угода в Локарно породила глибоку недовіру до французької політики в Східній Європі, що багато в чому зірвало переговори про створення системи колективної безпеки в Європі у 1930-ті роки.
При цьому Німеччина — головна держава, що програла — залишалася вкрай нестабільною. У країні було введено демократичний устрій (Веймарська республіка), але при цьому більшість населення було незадоволено низьким рівнем життя і дуже високим рівнем інфляції. Сильні позиції займали ліві радикали. У певний момент Німеччина схилилася до реваншизму. Після смерті президента-соціаліста Фрідріха Еберта його місце зайняв Гінденбург Пауль — провідний німецький воєначальник Першої світової війни. Світова економічна криза, що розпочалася в 1929 році завдала Німеччині більший збиток, ніж іншим країнам, незважаючи на надзвичайні укази канцлера Генріха Брюнінга про скорочення заробітної плати і нові податки, державний бюджет Німеччини мав мільярдний дефіцит[3] — падіння доходів і безробіття наклалися на національне приниження і обтяжливі репарації.
В цих умовах все більшу популярність в Німеччині стала набувати Націонал-соціалістична робітнича партія — організація, яка проголошувала своїми цілями одночасно національне відродження і соціальний захист населення. Нацисти заявили, що причиною проблем є обмеження німецької нації — Версальська система в міжнародній політиці, євреї та комуністи всередині країни. Прості гасла, схильність до театралізованності і емоційність лідера нацистів — Адольфа Гітлера привернули увагу виборців, а потім і німецької еліти, фінансово-промислових кіл, військових, прусського дворянства. В середині 1930 року, згідно з «планом Юнга», розмір репарацій був зменшений, а, з оголошенням Сполученими Штатами мораторію, Німеччина припинила виплату репарацій. На початку 1933 року Гінденбург призначив Гітлера главою уряду — канцлером. Через кілька місяців, влаштувавши провокацію з підпалом Рейхстагу (будівлі німецького парламенту), Гітлер звинуватив у зраді Батьківщині своїх головних супротивників — комуністів. Цей привід був використаний для встановлення партійної диктатури нацистів, яка швидко перетворилася на особисту диктатуру Гітлера. Всі партії, крім нацистської, були розпущені, їх лідери поміщені в концтабори. Восени 1933 року авіаційна школа в Липецьку і інші військові об'єкти Німеччини на території Радянського Союзу були закриті, німецькі військові фахівці повернулися на батьківщину[4].
З приходом Гітлера до влади, Женевська конференція по роззброєнню, зусиллями Франції, Великої Британії, Італії та Німеччини, перетворилася на ширму, що прикривала легалізацію озброєння третього рейху. Якщо в 1933 році військові витрати третього рейху складали 4 % від усього бюджету, в 1934 −18 %, то в 1936 році - вже 39 %. А в 1938 році на них припадало 50 %. Після того як Німеччина відкрила собі шлях до необмеженого озброєння на суші, була укладена англо-німецька військово-морська угода. До кінця 1936 року в Німеччині налічувалося 14 армійських корпусів і одна кавалерійська бригада. Регулярна армія досягла чисельності 700—800 тис. осіб. 1936 року Німеччина мала вже не менше 1 500 танків, військово-повітряний флот налічував 4 500 літаків, з них 1 900 першої лінії. По всій Німеччині була розгорнута широка мережа аеродромів, число яких перевищувало 4006. У 1939 році сухопутні війська третього рейху налічували 2,6 млн осіб, ВПС — 400 тис., ВМФ — 50 тис. осіб[6].
В європейській політиці склалася нова ситуація — Німеччина знову стала самостійним суб'єктом. Гітлер виступав з агресивними гаслами, які стосувалися одночасно країн Заходу і комуністичної Росії (СРСР). В економічній політиці він взяв курс на відновлення військової промисловості (яка домінувала в кайзерівській Німеччині початку XX століття) і відновлення німецької військової інфраструктури. В своїй політиці в цей період Гітлер використовував метод залякування переможців Першої світової війни комуністичною загрозою, яка надходила з боку СРСР, представляючи свою країну як буфер між Заходом і Радянським Союзом. В 1935 році Німеччина оголошує про те, що в її армії утворені авіаційні частини, потім вводить загальну військову повинність. У 1936 році німці безкарно вводять війська у демілітаризовану Рейнську область. У 1938 році виявляється, що Гітлер у стані, всупереч волі Італії, провести «аншлюс» Австрії, а потім організувати «Судетську кризу» — «національний рух» німців на заході і півночі Чехословаччини за приєднання до Німеччини. Велика Британія та Франція поступаються Гітлеру (політика «умиротворення»), і не перешкоджають аншлюсу.
Фашистська Італія проводила не менш агресивну політику. У 1935–1936 здійснено вторгнення в Ефіопію, яке викликало засудження світової спільноти і навіть привело Італію до виходу з Ліги Націй у 1937, проте вся територія Ефіопії була окупована і включена до складу італійських колоніальних володінь в Африці.
В опублікованій в СРСР у вересні 1938 року книзі «Історія ВКП(б). Короткий курс» після опису міжнародної обстановки в 1935—1938 роках говорилося:
Всі ці факти показують, що друга імперіалістична війна на ділі вже почалася. Почалася вона нишком, без оголошення війни. Держави і народи якось непомітно вповзли в орбіту другої імперіалістичної війни. Почали війну в різних кінцях світу три агресивних держави — фашистські правлячі кола Німеччини, Італії і Японії. Війна іде на величезному просторі від Гібралтару до Шанхаю. Війна вже встигла втягнути в свою орбіту понад півмільярда населення.
22 березня 1939 року в Берліні було підписано німецько-литовський договір про передачу Німеччині Мемельської області з портом Мемель. Приводом для анексії послужили місцеві вибори в грудні 1938 року, на яких німці отримали понад 90 % голосів. На цій підставі Берлін зажадав передачі Мемеля, за допомогою посилання на національне самовизначення жителів краю.
Основна стаття: Політика умиротворення
Велика Британія та Франція приймають тактику, яка в радянській історіографії носить назву «умиротворення агресора».
